Загублена земля. Темна вежа III

Трохи далі трійко хлопчаків, які саме йшли на стадіон Малої ліги Датч–Гіла, зупинилися на хіднику і з роззявленими ротами дивилися на будинок, геть забувши про свою тачку з баскетбольним причандаллям. Водій фургона, що розвозив товари за замовленням, припаркував свою машину біля узбіччя і виліз подивитися. Із крамниці на розі й пабу «Датч–Гіл», дико роззираючись навсібіч, на вулицю повибігали покупці й завсідники.

Земля затремтіла, і на асфальті Райнголд–стрит віялом почали розходитися дрібні тріщини.

— Це що, землетрус? — гукнув водій фургона до жінок, що стояли перед комісійною крамницею, але не став чекати на відповідь: стрибнув за кермо і поспіхом поїхав геть зустрічною смугою, тримаючись подалі від будинку, що був у епіцентрі цього коливання.

Увесь будинок наче вгинався всередину. Дошки тріскалися, відскакували від фасаду й градом сипалися на подвір'я. З даху тік брудно–сірий водоспад уламків шиферу. Пролунав оглушливий хрускіт, і посеред фасаду Маєтку зазміїлася довга тріщина. Невдовзі вона поглинула двері, й ось уже весь будинок почав заковтувати сам себе зсередини.

Отямившись від заціпеніння, молодша жінка вирвалася з обіймів старшої.

— Не знаю, як ви, а я тікаю звідси, — сказала вона і, не озираючись, побігла вулицею геть.