Уран [uk]

— Дитина? Ти впевнений? — спалахнула Наталка, а потім сказала: — Може.

— Цілком закономірно... І я мушу сказати про це твоїм батькам.

— Мій батько... проклене мене.

— Але я це мушу зробити, Наталочко.

І Давид розказав про все Ользі Аркадіївні.

Ольга Аркадіївна подивилася на доньку, охнула, випила валер'янки й крізь сльози промовила:

— Що ж, треба підкоритися долі... Якщо ви покохали одне одного, то що можуть зробити батьки?

Сокальський вдячно схилив голову, відтак проказав:

— Я був певний, Ольго Аркадіївно, що ви... зрозумієте. А-а... як Михайло Костянтинович?..

— Не хвилюйтесь,— заспокоїла Ольга Аркадіївна стривожених Давида й Наталку.— У батька дуже старомодні погляди на життя, але...

— Я піду поговорю з ним.— Наталка одягнула пальто й вийшла на подвір'я.

Високий вродливий хлопець з каштановим волоссям, у старенькому чорному светрі й піджачку розмовляв з Нарбутовим біля хвіртки. Трохи осторонь стояла струнка русява дівчина з неймовірно голубими очима, тримаючи в руках валізу... «Напевне, з якоїсь школи прийшли попросити батька виступити на вечорі»,— подумала Наталка, милуючись дівчиною.

— Наталко,— покликав батько.— Впізнаєш?

— Н-ні,— ступила кілька кроків Наталка.

— Доброго дня, Наташо,— сказав хлопець.— Я — Василь. Гайворон.

— Васько! — вирвалися десь із далеких закутків її душі разом з цим ім'ям спогади.— Милий Васю!

Наталка обняла Василя й розплакалася. А він стояв, позираючи на Лесю, й не знав, що робити.

Вийшла з хати й Ольга Аркадіївна (що за сосонське нашестя?), запросила гостей до хати. Василь узяв Лесю за руку й вів за собою, наче боявся, що їх розлучать.

Наталка частувала Васька й Лесю, але вони почували себе не дуже зручно під поглядами господарів і незнайомого чорнявого чоловіка. Васькові довелося вислухати захоплення: який ти став! Виріс!

Потім спогади: а пам'ятаєш, як встановлювали телевізор? А пам'ятаєш, як ми їздили на голубому візку?..

І жодного слова про Платона.

Васько подивився на годинник.

— Ти поспішаєш, Васю? — запитала Наталка.

— Так. Ми поїдемо з Лесею вечірнім.

— Чому ж так скоро? Погостюйте, я покажу вам наше місто, музеї...

— Ні, нам треба в школу... Ми приїхали не в гості, а...— Васько раптом став рішучий.— Я хочу поговорити з тобою, Наташо... Без сторонніх...

— Тут сторонніх нема,— сказала Ольга Аркадіївна.

— Пробачте, я не так висловився... Я хочу поговорити з Наташею віч-на-віч.

— Не будемо заважати,— вийшов з кімнати Давид.

— Сидіть, сидіть,— Наталка повела Васька до себе.

Василь бачив, як Наталка, зайшовши до кімнати, швидко забрала зі стільця білу чоловічу сорочку, галстук і кинула їх у шафу. На столику лежала пачка сигарет.

Наталка гадала, що зараз Васько почне розказувати їй про Сосонку, згадувати минуле, натякати на їхні стосунки з Платоном. Вона не сумнівалася, що саме Платон прислав його сюди. Але Васько, по-дорослому суворо подивившись на неї, запитав: