П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню

— Ти хочеш сказати, що, на твою думку, ця людина володіє магією? Що він наклав закляття чи щось таке?

— Не знаю! — Гаркнула Франка. — Але щось він зробив.

— Звідки ти знаєш?

— На бенкеті я намагалася, як зазвичай, слухати розмови. Кажу тобі, Далтон, не знай я, що у мене є дар, можна було б подумати, що в мене його зовсім ніколи й не було. Нічого. Нічогісінько я ні в кого не витягла. Взагалі.

Далтон став не менш похмурий, ніж вона.

— Ти хочеш сказати, що твій дар не допоміг тобі почути взагалі нічого?

— Ти що, оглух? Я тобі про це і кажу! — Далтон потарабанив пальцями по столу. Повернулися, втупився у вікно. Піднявся, відкрив раму і впустив у кімнату легкий вітерець. Потім жестом попросив Франку підійти.

Він вказав на двох чоловіків, які бесідували під деревом на галявині.

— Он ті двоє. Послухай, про що вони говорять. Франка сперлася об підвіконня і трохи висунулася, дивлячись на чоловіків. Сонце, яке освітило їй обличчя відкрило, наскільки час неласкаво обійшлося з тією, яку Далтон завжди вважав найкрасивішою, якщо не самою таємничою з усіх відомих йому жінок. Але навіть зараз, незважаючи на невідворотний вплив часу, її краса вражала.

Далтон стежив, як чоловіки жестикулюють, але не чув ні слова. Франка ж завдяки своєму дару повинна була почути їх без труднощів.

Лице Франки застигло. Вона вся завмерла і здавалася восковою фігурою — з тих, що показують на пересувній виставці, що приїжджає в Ферфілд два рази на рік. Далтон навіть не міг зрозуміти, чи дихає вона.

Нарешті вона роздратовано зітхнула.

— Не чую ані слова. Вони занадто далеко, щоб можна було прочитати по губах, так що від цього вміння мені толку теж ніякого, але, головне, я не чую нічогісінько, а повинна.

Далтон подивився вниз, уздовж будівлі, трьома поверхами нижче.

— А ті двоє?

Франка виглянула. Далтон і сам їх майже чув. Сміх, якийсь вигук. Франка знову застигла.

Цього разу її зітхання просто палахкотіло люттю.

— Нічого, а я їх майже чую без всякого чарівництва. Далтон закрив вікно. По обличчю Франки пробіг гнівний вираз, і Далтон побачив те, чого ніколи у неї не помічав: страх.

— Далтон, ти повинен позбутися цього типа. Мабуть, він чарівник. У мене від нього мороз по шкірі.

— З чого ти взяла, що це він? — Вона двічі моргнула.

— Ну… А що це ще може бути? Він заявляє, що здатний знищити магію. Він тут усього кілька днів, а в мене ця біда почалася теж кілька днів тому.

— У тебе складності і в інших речах? З іншими проявами дару?

Франка відвернулася, ламаючи руки.

— Кілька днів тому я зготувала невелике заклинання для жінки, що прийшла до мене. Маленьке заклинання, яке повинне було відновити їй місячні, і не дозволити завагітніти. Сьогодні вранці вона повернулася і сказала, що не спрацювало.

— Ну, напевно, це складне заклинання. І для нього потрібно багато всякого різного. Вважаю, що такі речі не завжди виходять.

— Раніше виходило завжди, — похитала вона головою.