Світанок
- Автор: Майер Стефани Морган
- Серия: Twilight series #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-230-8
- Переводчик: Наталя Тисовська
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Світанок». Краткое содержание книги:
Белла стерла сльози під очима зворотним боком долоні.
— Я трошки поміркувала. Погралася з двома іменами — Рене та Есме. І придумала… Ренéсма.
— Ранезма?
— Ренéсма. Дивно звучить?
— Ні, мені подобається, — запевнила її Розалія. Долоні їхні лежали поряд — золота й червоного дерева. — Ім’я чарівне. І єдине в своєму роді — це якраз пасує.
— Проте я все-таки гадаю, що це Едвард.
Едвард зосереджено глядів перед собою — він дослухався.
— Що? — запитала Белла, сяючи на обличчі. — Що він думає зараз?
Спершу він нічого не відповів, а потім — вразивши нас трьох, аж із вуст зірвалося три зітхання — він ніжно приклав вухо Беллі до живота.
— Він любить тебе, — прошепотів Едвард зачудовано. — Він просто обожнює тебе.
І тут-таки я збагнув, що залишився сам. Цілковито й безповоротно сам.
Мені хотілося дати самому собі під зад, коли я усвідомив, які великі надії покладав на цього ненависного вурдалака. Який я був дурень — хіба можна довіряти кровопивцям! Звісна річ, що врешті-решт він мене зрадив би!
Я розраховував, що він буде на моєму боці. Я розраховував, що він страждатиме більше за мене. А понад усе я розраховував, що він ненавидітиме цю огидну істоту, яка вбиває Беллу, більше за мене.
Я покладався в цьому на нього.
Але він став на інший бік — зараз двійко їх схилилося над підрослим невидимим чудовиськом, і очі їхні світилися, як у щасливої родини.
А я залишився сам зі своєю ненавистю і болем, який був таким жорстоким, наче мене піддавали тортурам. Наче мене повільно тягнули через ложе з гострих лез. Болем таким, що я б радше прийняв смерть, ніж терпіти його.
Гаряча хвиля розморозила мої м’язи, я скочив на рівні ноги. Три голови воднораз сіпнулися вгору, і я побачив, як мій біль прошив Едварда, коли він зазирнув у мою голову.
— А-а-ах! — ледь не задихнувся він.
Я не знав, що роблю; я стояв там і тремтів, ладен бігти будь-куди, аби тільки втекти.
Миттєвим зміїним рухом Едвард стрибнув до маленького столика й хапнув щось із шухляди. Він пожбурив це мені, і я рефлективно упіймав.
— Забирайся, Джейкобе. Тікай звідси, — сказав він не жорстоко — просто кинув мені ці слова, мов рятувальний круг. Він допомагав мені знайти вихід, якого я так шукав.
А в руці моїй була зв’язка ключів.
РОЗДІЛ 17. ЗА КОГО ВИ МЕНЕ МАЄТЕ? ЗА ЧАРІВНИКА З КРАЇНИ ОЗ? ВАМ ТРЕБА МОЗОК? ВАМ ТРЕБА СЕРЦЕ? УПЕРЕД. ВІЗЬМІТЬ МОЇ. ЗАБИРАЙТЕ ВСЕ, ЩО Я МАЮ
Коли я біг до гаража Калленів, у голові моїй уже склалася подоба плану. І завершувався він тим, як я вщент розбиваю машину кровопивці.
От чому я так здивувався, коли натиснув ґудзик на дистанційному керуванні — і зовсім не «вольво» біпнуло й блимнуло фарами. То була інша машина — вона вирізнялася навіть на тлі всієї шереги машин, кожна з яких у своєму роді змушувала у людей текти слинки.
Він справді свідомо дав мені ключі від «Астон Мартіна» моделі «Венквіш» — чи то була чиста випадковість?
Я й на мить не замислився про те, що це може змінити кінцівку мого плану. Просто бухнувся на шкіряне сидіння й повернув ключ запалювання, ще й не випроставши ніг під кермом. Колись давно муркотіння такого двигуна викликáло в мене заздрісний стогін, але сьогодні я заледве міг зосередитися, щоб змусити машину рухатися.
Я намацав ручку, яка відпускала сидіння, й відсунувсь якомога далі, а тоді щосили натиснув на педаль газу. Машина стрибнула вперед, ледь не відриваючись од землі.
За кілька секунд я подолав вузьку звивисту доріжку. Машина була слухняною, наче підкорялася моїм думкам, а не рукам. Коли я вилетів із зеленого тунелю на шосе, то краєм ока зауважив сірий писок Лі, яка збентежено визирала з-поза папороті.
В голові майнуло: цікаво, що вона подумала, — та за мить я збагнув, що мені байдуже.
Я повернув на південь, бо сьогодні в мене бракувало терпцю на вантажівки, пробки — будь-що, що змусило б мене відірвати ногу від педалі.
Та хай там як, а сьогодні мені щастило. Якщо щастям можна вважати, коли ти несешся досить запрудженою дорогою на швидкості двісті миль — і не зустрічаєш жодного копа, навіть на прилеглій до міста ділянці, де обмеження — тридцять миль на годину. Яке розчарування! Приємно було б трохи погратися в доганялки — особливо якщо зважити, що за номерним знаком одразу вирахують і звинуватять кровопивць. Звісно, вони відкупляться, але ж це завдасть їм трошечки незручностей.
Єдиною ознакою нагляду, яка трапилася мені дорогою, була тінь коричневого хутра, котра миготіла поміж дерев — бігла паралельно зі мною за кілька миль на південь від Форкса. Схоже, то був Квіл. Мабуть, він теж мене впізнав, адже за хвилину зник, так і не здійнявши тривоги. І знову в голові майнуло: а що ж він подумав про мене? — і тут-таки я пригадав, що мені байдуже.