Тяжкі часи

Нещасна жінка почала викладати своє свідчення, однак голосу її зовсім не було чутно, і вона тільки жалібно показувала на своє захрипле горло та стражденно кривилася. Врешті панові Горлодербі урвався терпець, і він схопив її за плече та струсонув як слід.

— Як ви не можете розповісти, добродійко, то я сам усе розповім, — сказав він. — Не така тепер хвилина, щоб панії, хоч би й якого високого роду, харчати та кривитись, немов вона крем’яхи ковтає. Томе Товкматчу, пані Спарсіт нещодавно трапилось ненароком підслухати в гаю одну розмову між вашою дочкою і вашим дорогим високородним приятелем, паном Джеймсом Гартгаусом.

— Он як? — озвався пан Товкматч.

— Еге ж, он як! — передражнив його Горлодербі. — І в тій розмові…

— Не треба переказувати мені її зміст, Горлодербі. Я знаю, що сталося.

— Ах, знаєте? — витріщився Горлодербі на свого тестя, навдивовижу спокійного й примирливого. — То, може, ви й те знаєте, де ваша дочка тепер?

— Аякже! Вона тут.

— Тут?

— Любий мій Горлодербі, перш за все я б вас попрохав не галасувати так. Луїза тут. Щойно їй пощастило спекатися того чоловіка, що його ви оце згадали і що з ним, на превеликий мій жаль, ви познайомились через мене, вона зразу подалась сюди шукати захисту. Я сам тоді тільки-но повернувся з Лондона, коли вона прийшла до мене, в оцю кімнату. Вона приїхала першим же потягом до Кокстауна, а тоді прибігла до Кам’яної Осади пішки, в страшенну бурю, і стала переді мною майже не при тямі. І, звичайно, від тої хвилини ввесь час була тут. Тож прошу вас дуже, задля вас самого й задля неї, заспокойтеся.

Пан Горлодербі якусь хвильку мовчки водив виряченими очима в усі боки, тільки не в бік пані Спарсіт, а тоді, раптово повернувшись до небоги леді Скеджерс, сказав сердешній жінці:

— Ну то що, добродійко? Ми були б дуже раді почути від вас, чим ви сподіваєтесь виправдати оце ваше гасання по всій країні без ніякої поклажі, крім пустих брехень!

— Пане добродію, — просичала пані Спарсіт, — мої нерви тепер так прикро розхитані, а здоров’я так тяжко підірване вірною моєю службою вам, що я можу тільки шукати утечища в сльозах. (Що вона й зробила негайно).

— Знаєте що, добродійко? — відповів Горлодербі. — Я не хочу сказати вам нічого такого, чого б не годилося казати жінці з доброго роду, та все ж мушу зауважити, що, по-моєму, ви можете шукати утечища ще в одному місці, а саме в повозі. А що той повіз, яким ми сюди приїхали, стоїть біля дверей, то дозвольте мені провести вас до нього й відрядити додому, до банку; приїхавши ж туди, раджу я вам, устроміть ноги в чимгарячішу воду, яку лишень можете витерпіти, а лігши в ліжко, випийте склянку гаряченного рому з маслом.

По тих словах пан Горлодербі подав праву руку залитій слізьми дамі й повів її до вищезгаданого екіпажа; дорогою вона раз у раз жалібно чхала. За хвильку він повернувся до кабінету сам.