Мáліна

Маліна: Навіщо ти знову тримаєш на потилиці руку? Я: Так, здається мені, я роблю це часто. Маліна: Це почалося тоді, це з того часу? Я: Так. Так, тепер я певна цього. Це справді почалося тоді, а потім постійно щось додавалось. Це повторюється знову і знову. Я мушу тримати голову. Однак я роблю це так, щоб якомога менше було помітно. Я засовую руку в волосся й підпираю голову. Інші думають, що я особливо уважно слухаю, і що це своєрідна манера, подібно то того, як хтось закладає ногу за ногу або підпирає підборіддя рукою. Маліна: Однак це може мати вигляд поганої звички. Я: У такий спосіб я чіпляюсь сама за себе, якщо не маю змоги чіплятись за тебе. Маліна: Чого досягнула ти за наступні роки? Я: (legato) Нічого. Спочатку нічого. Потім я почала знімати ті роки. Це було надзвичайно тяжко, бо мене охопила величезна розгубленість, я більше не мала сили усунути зі свого шляху бодай акциденції свого нещастя. Бо до самого нещастя я не дісталась, потрібно було усунути так багато побічного, аеродроми, вулиці, ресторани та магазини, певні страви та вина, дуже багато людей, усілякі розмови й плітки. Передусім, однак, фальшування. Я повністю потонула у фальші, у руку мені втискали фальшиві папери, мене ганяли з місця на місце, потім знову взяли на посаду, де я мала всього-на-всього бути присутньою, сприяти тому, з чим раніше я б ні за що не погодилась, підтверджувати, визнавати за правду. Способи мислення, які я мала наслідувати, були для мене абсолютно чужими. Нарешті я стала однією суцільною фальсифікацією, розпізнати яку міг, можливо, ще тільки ти. Маліна: І чого ти з того навчилася? Я: (con sordina) Нічого. До того ж для мене з цього нічого не вийшло. Маліна: Неправда. Я: (agitato) Однак це правда. Я знову розпочала говорити, ходити, щось відчувати, пригадувати давніші часи, які передують тим, яких я не хочу пригадувати. (tempo giusto) А одного дня між нами знову все було добре. Відколи, властиво, у нас з тобою такі хороші стосунки? Маліна: Мені здається, вони були такими завжди. Я: (leggermente) Як це ввічливо, як люб’язно із твого боку мені це казати. (quasi una fantasia) Я деколи думала, що ти так часто, щонайменше триста шістдесят днів на рік, відчував через мене смертельний страх. Ти мовби здригався на кожен дзвінок, бачив у кожній тіні поряд з собою небезпечну людину, вантажівки з колодами поперед тебе видавалися неабиякою загрозою. Почувши кроки позаду себе, ти мало не падав замертво. Коли читав книгу, тобі раптом здавалося, що відчиняються двері, і ти випускав її з рук у смертельному страхові, бо я не мала вже більше права читати книжки. Мені здавалося, що ти сотні разів помирав, ні, навіть тисячу, і це зробило тебе пізніше таким надзвичайно спокійним. (ben marcato) Наскільки я помилялась.