Мáліна

Маліна: Що розумієш ти під життям? Мені здається, ти хочеш ще до когось телефонувати, або сьогодні утрьох ми підемо до Трьох гусарів. Кого ти хотіла б узяти з собою, Олександра чи Мартіна, може, тобі відразу спаде на думку, що розумієш ти під життям. Я: Так, якби я ще щось під цим розуміла… Слушно, ліпше покликати когось третього. Я одягну стару чорну сукню, з новим поясом. Маліна: Візьми ще й шаль, ти знаєш яку. Зроби для мене хоча б цю ласку, якщо ти більше не одягаєш смугастої сукні. Чому ти більше її не носиш? Я: Колись іще раз її одягну. Прошу, не запитуй мене тепер. Маю себе пересилити. А взагалі, я люблю життя* тільки з тобою, з шаллю, яку ти подарував ще на самому початку, з усіма речами, які були потім. Жити — значить читати сторінку, яку саме ти прочитав, або заглядати через твоє плече, коли ти читаєш, читати разом і нічого не забувати з того, що прочитав, бо ти нічого не забуваєш. Це значить — рухатися в тій порожнечі, в якій усе віднайшло своє місце, дорога до Ґлану й дороги вздовж Ґайля[367], я лежу розпростерта на цілу Ґорію зі своїми зошитами, я знову заповнюю їх своїми кривулями: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Я знову переживаю найдавніші часи, так, ніби було це віддавна, з тобою, завжди водночас із сьогоднішнім днем, пасивно, не торкаючись ні до чого, не благаючи ні про що. Дозволяю собі просто жити. Нехай усе з’явиться водночас і справить на мене враження. Маліна: Що це таке, життя? Я: Це те, чим не можна жити. Маліна: Що це таке? Я: (più mosso, forte) Облиш мене в спокої. Маліна: Що? Я: (molto meno mosso) Життя — це те, що ти й я можемо скласти разом. Тобі цього вистачає? Маліна: Ти й я? Чому не відразу «ми»? Я: (tempo giusto) Не люблю я жодного Ми, ані Вони чи Обоє, і так далі, й тому подібне. Маліна: А я майже подумав, що ти, перш за все, більше не любиш Я. Я: (soavemente) Хіба в цьому є якась суперечність? Маліна: Властиво, що справді так. Я: (andante con grazia) У цьому нема суперечності, поки я хочу тебе. Бо не себе я хочу, а лиш тебе, і як ти це розумієш? Маліна: Це була б твоя найризикованіша пригода. Однак вона уже почалася. Я: (tempo) Так, справді, вона давно почалася, життя було вже давно. (vivace) Знаєш, що саме зараз я у себе помітила? що моя шкіра вже не така, як раніше, вона стала іншою, хоча я не можу відшукати ані одної нової зморшки. Зморшки все ті ж, які я мала ще в двадцять років, вони тільки стали глибшими, виразнішими. Якщо це ознака, то чого? Загалом відомо, куди це веде, а саме, уже до кінця. Та куди ми йдемо? за яким обличчям у зморшках зникнеш ти, за яким зникну я? Не старіння дивує мене, а та невідома, яка прийде слідом за невідомою. Якою я буду тоді? Я ставлю собі це питання, як із давніх-давен кожен себе запитував, що з ним станеться після смерті, завжди з великим знаком питання, який не мав сенсу, тому що це неможливо собі уявити. Коли я мислю розумно, то також не можу собі цього уявити. Знаю лишень, що я не така вже, якою була раніше, ані на волосину собі більш знайома, ані на дрібку ближча. За мною йшла крадькома завжди якась незнайома, яку змінювала наступна. Маліна: Не забувай, що ця незнайома сьогодні щось іще має на думці, ще має на думці когось, можливо, кохає, хто знає, можливо, ненавидить, можливо, вона хоче ще раз комусь зателефонувати. Я: (senza pedale) Це тебе не стосується, це зовсім не має стосунку. Маліна: Ні, це має стосунок, бо дуже прискорить усе. Я: Так, саме цього ти б хотів. (piano) Бути свідком іще однієї поразки. (pianissimo) Ще й цієї. Маліна: Я ж тільки сказав тобі, що це буде прискоренням. Ти не будеш більше собі потрібна. Мені ти теж не будеш більше потрібна. Я: (arioso dolente) Мені казав уже хтось, що я нікого не маю, кому я була б потрібна. Маліна: Той хтось мав, напевно, щось інше на думці. Не забувай, що я мислю інакше. Ти вже давно забула, як я існую поряд з тобою увесь цей час. Я: (cantabile) Щоб я забула? Щоб я забула тебе? Маліна: Як добре тобі вдається обманювати мене інтонацією, і як водночас ненароком ти можеш сказати правду! Я: (crescendo) Щоб я забула тебе! Маліна: Пішли вже. Ти все взяла? Я: (forte) Я ніколи всього не беру. (rubato) Сам думай про все. Про ключ, про те, щоб замкнути двері, щоб не забути вимкнути світло. Маліна: Сьогодні ввечері ми розмовлятимемо про майбутнє. Неодмінно треба колись у тебе все привести до ладу. Бо в цьому жахливому безладі ніхто більше розібратись не зможе.