Янголи, що підкрадаються
- Автор: Шевченко Наталья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-96-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Янголи, що підкрадаються». Краткое содержание книги:
Відома письменниця Наталка Очкур змінює прізвище, а також випробовує сили в іншому жанрі: на розсуд читача виноситься психологічна драма з елементами детективу, яка 2005 року посіла почесне місце в десятці кращих романів Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова».
— Та з чого ти взяв…
— Дано, ти не забула, чий телефон дістала вчора від Брицина?!
Дана насупилася.
— Це ще нічого не означає.
— Аякже. У цій справі кожна дрібниця не означає нічого і, водночас означає все. Але я поважаю твоє право на курячу сліпоту. Просто так збіглося, що телефон чувака, котрий може дістати тобі дитяче порно, виявився ще й номером на квартирі, яку знімає любий Хосе.
— Чувака?! Це ж треба, які слова ти знаєш… То з цього ти зробив висновок, що він — організатор?!
— Ні. Втім, навіть якби він був простим посередником, я так само б стер його з лиця Землі. Але він не посередник. І знаєш, чому? Бо їм стільки не платять.
— Скільки?
— Дуже багато, нагідко. Та квартирка, що він її винаймає — то напускання туману нудному аргентинському дідусеві. У Хосе-Антоніо ще три квартири в центрі міста, дві з яких він здає за круглу копійчину, і один заміський будиночок. У Феофанії, курортній зоні, де в принципі будуватися заборонено. Ти хоч уявляєш собі, у скільки це йому обійшлося?!
— А може, це дід дав йому гроші?
— Ні. Дід, по-перше, принципово не видає своїм кревним такі суми — він старомодний і любить, коли гроші заробляють, а не беруть. А по-друге, він і так досить часто покривав свого безпутного онука. Це цілком надійні дані. Ти, до речі, знаєш, скільки років твоєму Хосе?
— Він не мій, але… приблизно. У дев’яностому році йому було двадцять, отже, зараз — десь двадцять шість, так?
— Ні. Тридцять три. І живе він тут за липовими документами.
Дана безсило гепнула на стілець поруч із Денисовим.
— І все одно це ще нічого не доводить.
— Я люблю твою впертість, нагідко. Ти підеш зі мною до дона Мігеля? Нам призначено на дванадцяту.
— Ну, ти ж до лікаря так і не пішов…
— Мені вже краще.
— Дуже добре. А мене запрошено?
— Так. Я нарешті представлю тебе, як свою дружину.
— Боже мій, я вже помираю від щастя! А як же Сава?
— А він — мій друг. Чудова гра слів, правда?
Сеньйор Мар’яно не змусив їх чекати. Його кабінет, двері до якого відчинила привітна секретарка років п’ятдесяти, просторий, світлий, уздовж стіни був заставлений зручними, але недорогими кріслами, середина ж була порожня, без звичних у таких випадках столів для нарад чи невеликих журнальних столиків. Сам дон Мігель, сивий, як голуб, старий, що сидів спиною до вікна за сірим столом, упіймав здивований погляд Неждани на ту пустку посеред кімнати, підвівся і, простягаючи їй руку, пояснив:
— Тут часто бувають діточки на візках — нічого простір захаращувати, — він говорив з іноземним акцентом, ледь-ледь помітним і дуже милим. — Маріє, кави нашим гостям. Твоєї, фірмової. Я — Мігель Мар’яно, а ви, очевидно, подружжя Жакявічюс? Пані…
— Дана. А це — Денис.
— Чим можу служити? — дон Мігель дочекався, доки сяде жінка, і теж важко опустився на стілець. Кава з’явилася дуже швидко, однак, чекаючи її, всі мовчали — налаштовувалися на розмову. — За вашими словами, це стосується фонду «Діти Божі», і справа неприємна… На нас що, — старий криво усміхнувся, — знову податкова хоче наїхати? Чи вже поліція?
— Я бачу, — вступив Ден, — що ви добре знайомі з нашим сленгом.
— З тієї миті, коли моя нога ступила з трапу літака на українську землю, — сеньйор Мар’яно закашлявся, — і дотепер, певно, не було такого дня, щоб мене у чомусь не підозрювали. Говорили, що я торгую дітьми, як грушами на базарі, що відмиваю гроші, що…
— Саме тому ми тут, — озвалася Дана.
— Через відмивання грошей?
— Ні. Через торгівлю дітьми.
Дон Мігель помовчав, а потім із відчутними сталевими нотками в голосі мовив:
— Я був би вам дуже вдячний, якби ви залишили мій кабінет.
— Що ж, це можна, — охоче погодився Денис. — Я працюю на латвійське бюро Інтерполу, а співпрацюю з українським бюро, я ніхто, і не маю ніяких прав набридати вам. Тому піти звідси для мене не проблема. Можете навіть надати мені необхідне прискорення. Я лише боюся, що після мене сюди прийдуть співробітники СБУ. Особисто я переконаний, що ви не причетні до тих злочинів, які кояться під дахом цього фонду. Та я не уявляю, як поділитися своєю впевненістю з тими хлопцями…
— Це — мій фонд. Якщо під його дахом коїться щось таке, про що я не знаю, мені лишається хіба що застрелитися!
— Ну навіщо ж так категорично? — скрадливо промовив Ден. — У вашому фонді сорок відділень?
— Сорок два. Щойно відкрилися представництва в Індії та Руанді.
— Тим більше… хіба одна людина здатна все це контролювати?