Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Щодо „цікава“ — згоден, товаришу підполковник. А щодо чортів — то дамо їм спокій. Кажуть старі люди — не треба їх зайве кликати. Вони й так он уже який урожай зібрали.
На моє здивування, Полковник викликав нас до себе одразу. Але ще більша несподіванка чекала в його кабінеті. В кутку біля вікна, зручно вмостившись у кріслі, сидів наш Генерал у цивільному костюмі. А біля його ніг скрутився калачиком наш подарунок — здоровенний вівчар німецької породи. Вираз очей у обох був приблизно однаковий: ви тут поговоріть, а ми послухаємо.
— Ви, товаришу підполковник, сідайте, будь ласка, а ви, товаришу капітан, доповідайте навстоячки. Бо знаю вашу звичку — починати все від мамонтів. Як Карцев з Ільченком.
— Ну, якщо ви, товаришу полковник, вважаєте себе мамонтом, то почну з вас. Бо саме так воно і було.
Полкан запитливо глянув на Генерала. Той нахилився до пса і почухав його за вухом. Собаня вдячно лизнув йому руку, після чого обидва повернулися до попередньої позиції. Полковник скрушно зітхнув і знову взявся за мене.
— Капітан, а можна без зоопарку?
— Ну, як уже зовсім точно, товаришу полковник, то без палеонтології… Все-все-все, більше не буду! Хіба я винен, що всю цю чортівню на грішну землю поставили саме ви?
— Я? Це що — особливо тонка форма підлабузництва чи намагання звалити свої гріхи на голови керівництва?
— Констатація факту, товаришу полковник. Пам’ятаєте, ви мене двічі розпитували, які сигарети курив покійний Віктор? Мене це теж зачепило, бо на таку подробицю я того дня і уваги не звернув. На щастя, подруга Віктора просвітила, підказала сорт. І отут ви вдруге повернули мої думки в потрібному напрямі, зауваживши, що дим від справжнього „Золотого руна“ пахне дещо інакше. Отже, що ми маємо? Сторонню домішку в тютюні.
Старий додав свою баночку на дьоготь:
— Після війни, коли з куривом було сутужно, то продавали окремо гільзи, окремо тютюн і спеціальні такі маленькі машинки. От людина сиділа і набивала собі, скільки їй треба. Але то саме цигарки були, папіроси з мундштуком. А з сигаретами ніхто такого не проробляв. Вовтузня!
— Ніякої вовтузні. Як наші часи в останніх партійних документах поіменовано? Епоха науково-технічної революції.
— Сирота, — перебив мене Полкан, — ідеологію залиш своєму другу замполіту. Або викладай на стіл факти, або відіспишся добу на гауптвахті. Це я тобі організую.
— Єсть викладати факти, товаришу полковник. Із робочих записів, знайдених у нашого покійного колеги Віктора, та свідчень його подруги я встановив, що він випадково натрапив на факти нещасних випадків і самогубств, що виходять поза межі нормального тлумачення. Це його зацікавило і він підняв кілька закритих справ.
— Наших? З Управи? А хто їх вів?
— Заспокойтеся, товаришу полковник, до Управи жодна з них не дійшла. Розслідували у райвідділах, там і закривали.
— А як же Віктор про це дізнався?
— А він дисертацію писав — на юридичному факультеті Університету. Почав збирати матеріал, одержав допуск до закритої статистики, от і вийшов.
— Зрозумів, спасибі, продовжуйте.
— Якщо чесно, то Віктор, на жаль, на слід злочинця — бо за всіма цими нетиповими смертями стояла одна людина — вийти не встиг. Убивця сам вийшов на нього. Тут, щоправда, були специфічні обставини. Не знаю, як точніше висловитись.
І отут вперше зі свого кутка обізвався Генерал:
— А ви, Сирота, кажіть, як є. А як усе це на Богомольця доповідати — то вже наша справа.
Генеральський вівчар ствердно чхнув. І я подумав: на правду.
— Спасибі, товаришу генерал. Кажу, як є. Точніше, доповідаю тільки те, що встановлював сам. Бо стосовно решти, то в записах Віктора такі два списочки — половині Управи роботи вистачить. Спочатку я повторив ту ж саму помилку, що й покійний колега. Почав з’ясовувати, що об’єднує кількох людей, котрі стали жертвами незрозумілих автомобільних катастроф. Виявилося — нічого спільного! Різні сім’ї, різні школи, різні вузи, різні середовища. Це якщо вивчати лише анкетні дані. А от щодо особистісних характеристик…
Я свідомо зробив паузу, бо знав, що Генерал прореагує на останню фразу, як стара кавалерійська коняка на звук бойової сурми. Так і є:
— Сирота, хвилиночку! Я ж вам казав, товариші офіцери: особистісна характеристика злочинця чи підозрюваного, чи навіть свідка — то не моя вигадка і не примха керівництва. То це… як його там… Сирота казав? Науково-технічна революція. Продовжуйте, будь ласка, тільки чіткіше і без цієї вашої лірики.
— Єсть без лірики, товаришу генерал! Отже, особистісні характеристики загиблих співпали до йоти: молоді, талановиті, декого навіть вважали геніальним, улюбленці долі, відзначені і нагороджені. І нарешті — перед кожним вимальовувалася прекрасна перспектива кар’єрного зросту. І хоча в житті ці люди не були знайомі, та я знайшов те, що їх об’єднувало.