Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Генерал зараз на все погодиться. У них з Генеральшею глибокий конфлікт. На собачому грунті. Ота пекінесиха, котра нам уже в печінки в’їлася, ось-ось приведе цуциків. І хазяйка вимагає, щоб чоловік свого вівчара десь подів, аби породіллю не нервувати.
Я не витримав і обізвав Генеральшу нехорошим словом. Підполковник не тільки не заперечив, а й додав дещо від себе на адресу пекінесихи, її собачого партнера, а особливо отієї чортової вдовиці, через яку й знялася вся наша веремія. Цей монолог Шеф закінчив майже філософським узагальненням:
— Правду писав колись товариш Ленін: що один дурень накрутить, десять розумних потім не розплутає. А якщо на додачу цей дурень ще й сучої породи…
Шкода, що з цензурних міркувань увесь цей монолог не можна буде включити в коментарі до повного зібрання творів вождя світової революції.
Жарти жартами, але почали ми потихеньку виманювати ката-невидимку з його схованки. Простіше кажучи, треба було його розізлить, аби він зробив якусь дурницю. Бо, відверто кажучи, з точки зору радянської законності наша версія, вибачай, лайна коштувала. Адже жоден із високопоставлених замовників власне вбивства і не замовляв. Ну подумаєш — попросив наврочити комусь із уїдливих ближніх, використовуючи багатий арсенал народної і класичної ворожби. А Музикант, як людина проста і безхитрісна, не міг їм у цьому відмовити і проробляв якісь там маніпуляції з битим склом, обгорілими сірниками, поламаними голками і тому подібною дурнею. Поклади ці „докази“ перед прокурором — він одразу зробить „тю-тю“ і слухати не стане. Бо воно й справді — людські забобони під кримінальний кодекс не підпадають.
— Доки ми з тобою чітко не встановимо, чим цей майстер людей зі світу зводить, і то без усякої там ворожби, а відверто злочинним шляхом, нам нічого до начальства потикатися, — узагальнив ситуацію мій мудрий Підполковник. — У крайньому разі накапаємо за місцем роботи замовників стосовно їхніх пережитків минулого. Ну, оголосять догану. А швидше — посміються.
— А потім, товаришу підполковник, пройде час, Музикант відбудеться легким переляком і візьметься за своє. От тільки ми самого виразу „невмотивоване самогубство“ або „безпричинна катастрофа“ будемо жахатися як чорт ладану.
— Нічого не поробиш, Олексо. Доведеться тобі йти робити хвилю на цих клятих кортах. Як не будуть пускати — дзвони мені. Організуємо „гав!“ на вищому рівні.
І я пішов. Була в мене одна слабенька зачіпка, котра дозволяла несподівано вторгнутися на територію, де священні коровидла ліниво махали спортивним знаряддям, зображаючи перевтому від тягаря державних справ. Але більше я розраховував на імпровізацію, котра мене в аналогічних ситуаціях не раз вивозила.
На прохідній сидів індивідуй з числа тих, кого старі київські рибалки обзивають коротко і виразно: чмур. Розтлумачую для непосвячених — якщо ти будеш топитися на виду у чмура, то він замість бодай простягнути тобі весло, здійме крик, що ти йому полохаєш рибу. А може принагідно і по голові чимось важким дати, аби ти швидше пішов на дно, лежав там тихо і не лякав карасиків.
Я зобразив найщирішу з арсеналу своїх посмішок. Чмур зреагував миттю, як отой самий павлівський собачка:
— Куди? Ти хто?
— Я у справі.
— У справі так не ходять! У нас режимний об’єкт. Нехай мені подзвонять.
— Слово честі, я у справі. Можу посвідчення показати.
— У нас свої посвідчення. Для своїх. А ти хто — дикий?
Я не одразу зрозумів, про що йдеться. А потім дійшло: для цього ідіота все людство ділиться на своїх, тобто постійних відвідувачів з перепусткою-абонементом і „диких“, себто випадкових неорганізованих, а тому потенційно небезпечних. Але вдаватися в дискусію я не став, лише підколов:
— Ні, дядю, я не дикий. Я єврей.
— От і шуруй звідси, жидівська морда, поки міліцію не позвав.
Ні, таки правду кажуть старі рибалки: як гумору не розумієш — вважай, чмуряка. Ну, нічого. Я ж тебе зараз дістану!
За кільканадцять метрів від прохідної, де бушував грізний цербер, я виявив акуратно замасковану дірку в паркані. Не інакше, як для Мілки з Алісою і тому подібного контингенту спортсменок-розрядниць. Я тихенько проліз, непомітно підійшов до прохідної, навшпиньки підкрався до чмура, котрий уже вмощувався подрімати на своєму стільці, і з усієї сили гавкнув у нього над вухом. Стілець полетів у один бік, охоронець режимної зони — в інший. Я допоміг йому підвестися, щоправда, не дуже гречно, бо за шкірки, тицьнув йому в носа свої службові „палітурки“ і гаркнув: