Смутна доба
- Автор: Смоленчук Микола
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Імекс-ЛТД
- ISBN: 978-966-189-389-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Смутна доба». Краткое содержание книги:
Автор в популярній формі з історичних та особистих позицій висвітлює політичні події, які розгортаються на широких теренах від древнього Афону до Варшави, Києва та Москви, демонструє шлях становлення українського суспільства в епоху середньовіччя, особливості протистояння християнських концесій, роль Запорізького козацтва, як потужної сили, що стає провідною верствою українського народу в боротьбі за збереження його ідентичності на історичній арені Європи. Яскраво показує побут та соціальні відносини в середовищах різних культур і народів, вводячи поряд з історичними особами І.Вишенського, П. Сагайдачного, І. Борецького, К. Острозького, царських і королівських родин Польського та Московського дворів образи вигаданих персонажів. Історія пригод, палкого романтичного кохання молодого козака Тимоша і дівчини Долі розкриває широку панораму духовного і культурного життя України, проводячи читача вуличками хутірського Суботова, гетьманського Чигрина і величного Києва, який поступово повертає собі славу древньої православної столиці.
Поглядаючи на них, Отрош не засиджувався вдома — зрання кидав на візок торбу з харчем і першим одчиняв ворота. Сіно возив уже вивітрене, підсушене, долежувало воно на осонні[236] за грушею, а потім збиралося у стіг з козирком, який сам Отрош і змайстрував. Під сіном Доля знаходила хлопців, особливо старшого Гната. Він і день вважав невдалим, якщо не вдавалось побувати за містом, на Оболоні, де у кожному виярку чекали на нього зустрічі зі світом пригод і тривог.
— То перепелине гніздечко? Ви знаєте певно?..
Хлопець ріс допитливим і добрим, серце мав, як у матері.
Коли доводилось їздити до вітряків за Київ, Отрош зникав на цілі дні. Коло вітряків завжди телесувався[237] люд, різний за поведінкою і вдачею, там не зважувалось показуватись жіноцтво. Казали, що саме на млинах зароджувались конфлікти, які колотили усе місто; їдучи туди, Отрош завжди клав у передок рушницю.
Трапилось це одразу після Пасхи.
Доля, окрилена і щаслива, перемахнула через перелаз і припала до грудей Левка, не соромлячись Отроша.
— Левко, голубе, я одержала запрошення на посаду гувернантки. Уявляєш, учитиму дівчаток пана Валенти.
По-доброму усміхаючись, Левко торкався рукою її розкішної темної коси. Він уже звик до її вибухового темпераменту.
— Нам своїх треба виховувати. Он які козаки ждуть твоїх рук. Та й кравчиня ти на все місто — де часу взяти!
Доля нелегко розставалася зі своїми захопленнями.
— Сам говорив, що автор «Треноса» — домашній учитель. Півдесятка європейських університетів закінчив, а учитель. Після Суботова я теж полюбила виховательську працю. Пан Валента — добрий знайомий Хмельницького, він йому і порадив мене!
Левко ласкаво повів її вглибину двору, поклавши руку на плече.
— Він учитель, а ти вільна козачка. То до лицедійства тебе тягне, то до учителювання. Тільки не треба сердитись, Доле!
Левко умів її заспокоювали.
Черкаси
Почувши про хворобу матері, Доля забула про всі образи і подалась до Черкас. Левко, звичайно, одну дружину не відпустив, забрала з собою також хлопців.
— До баби поїдете, пора вам знайомитись!..
Молодий Розтопча не відставав від візника, лише зрідка виривався наперед, коли хурманка[238] не випадала з його видимості. Часи стояли неспокійні, доводилось пильнувати.
Бачив, як на нього, вершника у добротному сідлі, озброєного рушницею та шаблею, захоплено поглядали хлопці, особливо Гнатик.
Зумисне поїхали через Мошни, на середній течи Дніпра кращих місць він не знав. Дорога тонула в буйній прибережній зелені, між неї час від часу поблискувала ріка, на роздоллі гуляли звір і птах, яких тільки знала земля.
Кілька разів траплялись гурти людей, підозрілих з виду, але дорога пройшла спокійно. Коло самого міста, у сосняку, видались такі галявини, що й дорослому захотілось покинути сідло. Левко дозволив дітям побавитись на траві, у зарослях квітучого різностою, хоч рушниць не випускали з рук ні він, ні візник.
У місті, де жила їхня мама, хлопцям усе сподобалось, а найпаче Дніпро коло пристані та замкова площа за будинком бабусі, здатна прийняти ціле військо.
Хлопців ледве загнали увечері до двору — прилучились до місцевих дітей, як свої.
Пані Логвиненкова видалась доброю безхарактерною жінкою не таких уже й похилих літ. Любила вона вишукано одягатись, утримувала шляхетський порядок за столом, а в решті хлопці одразу взяли над нею гору. Так звикли, що пробули в Черкасах місяць і не хотіли повертатися додому. Пані Логвиненкова не знала, де посадити і чим пригощати онуків.
На прощання віддала Долі одну зі своїх карет з кращим виїздом, мала вона їх декілька.
— І не перечте! Щоб мої онуки на візнику! Сором на усе покордоння!..
Шляхетського гонору у неї вистачало.
— Господи, що робитимемо з вашими рисаками[239] у Києві?! Та вони ж і нас з'їдять!
Доля і Левко запрошували пані Логвиненкову в гості.
Через місяць-півтора за Долею прийшли з магістрату. Жінка аж сполотніла — що б могло бути?! Левко теж не знав чим її заспокоїти. Довго сидів під дверима магістрату, усяке передумав.
Доля вийшла досить ошелешена, з якимись паперами — виявляється, мати переписала на неї канівський маєток.
236
ОСОННЯ, я, сер.
1. Незатінене місце, що освітлюється та обігрівається сонцем.
2. Бокова частина будівлі, освітлювана сонцем.
237
ТЕЛЕСУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., розм. Соватися, кидатися то в один бік, то в другий.
238
ХУРМАНКА, и, жін., заст., розм.
1. Підвода.
2. Візницький промисел.
239
РИСАК, а, чол. Легкий рисистий кінь.