Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
— «Краще 6 ти, хлопче, служив в охоронному полку фюрера!» — докінчив Марко.
Шелленберг розсміявся.
— Саме так! Взагалі, — додав він, — ад’ютант, на мою думку, і має бути чимось на кшталт хорошого мисливського собаки, Алексе. І людську мову знає, і дичину справно носить.
Вони рухалися стежиною углиб лісу. Могутні дуби змінювалися соснами, кінця-краю тому лісу не було видно, та охайна, протоптана стежина так само впевнено вела кудись далі.
Шелленберг із очевидним задоволенням вдихав свіже прохолодне повітря і всім своїм виглядом демонстрував, що відпочиває не тільки тілом, але й душею. Маркові нічого не залишалося, як іти поряд, очікуючи зручного моменту, щоб повернути розмову у потрібне русло.
— Чудова прогулянка, чи не так, Алексе? — нарешті озвався Вальтер. — Не буду лукавити: я мріяв про таку прогулянку останні три тижні… І щоб без отих дурнуватих жіночих примх і зюзюкання… Хоч, ви знаєте, я із великим терпінням ставлюся до жіночих примх. Іноді вони таки прикрашають та урізноманітнюють наше життя.
— Мріяли про прогулянку? — повторив Марко: — Дуже вас розумію… Власне, нагортавшись перед від’їздом рекламних буклетів вашого Рейхскомітету з туризму, я подумав те саме — чому б не поєднати казенну поїздку на конференцію із прогулянкою Баварією?
— І то ви ще нічого не бачили, друже мій! — відповів Вальтер. — Ми, німці, знаємося на подібних розвагах… І хоч наші ліси вже давно не такі цнотливо-недоторкані, як у часи Генріха Святого, у них так само водиться купа всілякої дичини, а у кожного з нас на стіні оселі висить як не родовий герб, то вже точно рушниця і мисливські трофеї.
— А ви, напевне, з тих, Вальтере, хто на дика з голими руками? — поцікавився Марко, розуміючи, що Шелленберг і не думає повертатися назад на галявину.
— Чому ви так вирішили, Алексе?
— Баварські ліси, попри всю свою красу, небезпечні для отакої чоловічої прогулянки… коли у нас в руках замість зброї лише пляшка коньяку і дві склянки, — пояснив Швед. — А раптом, самі ж кажете, нас перестріне на цій стежці дикий кабан? Чим накажете його застрелити?
— Так… ризик є, — погодився Шелленберг, — повертаймося. Однак, друже мій, ви — не мисливець. Як і я, до речі, хоч і намагаюся це приховати.
Маркові одразу в пам’яті сплив знімок, — той самий, який він побачив на столі Корнуелла. На ньому Шелленберг красувався у традиційному мисливському костюмі.
— Чому ви так вирішили? — поцікавився Марко. — Дедукція Шерлока Голмса? Ну хоч британського детектива, пане Шелленберг, залиште нам!
— Ні, ні, дедукція тут ні до чого, — хитнув головою Шелленберг, — і, звісно, жодних намагань присвоїти собі лаври детектива з Бейкер-стріт, — лукаво усміхнувся він. — Так, я читав містера Конана Дойла. А ви, Алексе, вживаєте, неприпустимі для мисливця, — у всякому разі, для німецького мисливця, — слова, як-от «дикий кабан» чи «застрелити»… Це видає наше з вами неприпустиме дилетантство.
— А як має бути правильно?
— Бачите, — зі знанням справи протягнув Шелленберг, — німецький мисливець ніколи не говоритиме отак просто «олень» чи «дикий кабан». Він скаже — червона дичина або, відповідно, чорна дичина. Також слова «застрелити», «вбити» чи «поранити» теж під мисливське табу підпадають. Звіра можна «покласти», «добути» чи «проґавити».
— Що ж… Кожна справа має свою специфіку, — розвів руками Швед. — Чи не нам знати про це…
— Ви розумієте, — продовжував Вальтер, — у моєму, суто професійному колі, Алексе, хто не мисливець — той слабак. Тому я, хлопець, що виріс серед пінькання роялів (їх виготовляли і настроювали на фабриці мого батька), мусив з нуля навчатися духу, щоби бодай виглядати достойно серед справжніх знавців цієї шляхетної розваги.
Марко з розумінням хитнув головою.
— От вам і відповідь, наскільки сьогодні у нас міцний зв’язок із нашими предками, для яких полювання було хлібом і самим життям.
— Такі тоді були часи, — мовив Вальтер. — Дві наші незалежні і горді нації торували собі шлях серед непрохідних європейських лісів луком і мечем, аж поки не витворили кожна свою державу. Ще раз прошу вибачити мою необачність… я справді замріявся, — мовив він. — Повертаймося!