Улюбленець слави

Якось, коли Джімові було сімнадцять, він підкликав мене й запропонував покататися на ялику майора Фрієра; сам майор кудись поїхав, але (сказав Джім) нам дозволено взяти його ялик.

Надворі був березень, холодно й навіть штормило, рибалки й ті пригнали свої човни у гавань. Вони ж і попередили Джіма, що вітер дужчає, пахне добрячим штормом, і тільки божевільний ризикне за такої негоди вийти у відкрите море.

Однак у цьому застереженні рибалок Джімові вчувся «виклик», а Джім, засліплений пихою та гордощами (або, вірніше, своєю ослячою, як вважала тітонька, впертістю), ладен був ліпше піти назустріч смерті, ніж відмовитись від свого задуму. До того ж саме сьогодні в нього кінчалися канікули, а вдруге такий шанс міг йому не трапитись.

Від самої лише думки про катання на ялику в таку негоду, не кажучи вже про вихід в Атлантику, мене пересмикнуло. Та Джім з притиском сказав, що він один не може розірватися — мусить же хтось стояти на шкотах, коли він вестиме «цю стару неповоротку шаланду». І мені не вистачило духу відмовитись. Я лише промимрила щось собі під ніс про шторм і про майора, який ніколи не дозволяв нам брати ялик у негоду. На це Джім відрізав, що у старого майора просто слабкі нерви, і взагалі, якщо я боюся намокнути, він охоче візьме з собою кузена Монка, а цього хлопчиська я ненавиділа усім єством. Звісно, я, не роздумуючи, відповіла, що вийду з ним у море, що просто палаю бажанням зробити це якнайшвидше.

Та не встиг наш вітрильник повернути за косу, як ми переконалися, що рибалки та майор мали рацію. На наше суденце обрушились різкі пориви вітру, які мало не поклали його набік. Хвилі перекочувалися через палубу від носа до корми.

Ми спробували повернути назад, у гавань, та було вже пізно; і скоро стало ясно (нас дуже швидко відносило у море), що до берега нам уже не пристати. І тоді у мене (я була не на жарт перелякана) вихопився відчайдушний крик:

— Ми не зможемо повернутися назад!

— Назад? — умить відгукнувся Джім.— Ти гадаєш, ми вийшли з Лонгуотера, щоб туди й повернутись?

— А куди?

— У мене зовсім інший план. При такому погожому вітрі саме час іти у Каллакомб.

Каллакомб — маленьке рибальське селище миль за десять від нас, якщо йти вздовж узбережжя, і ми справді мали намір якось там побувати, звісно, не за такої погоди. Каллакомб оточували скелі, небезпечні і під час припливу, і під час відпливу, там була дуже незручна гавань з кам'янистою мілиною та вузеньким проходом.

Я сказала, що нам ні за що у світі не вдасться увійти у Каллакомб при такому штормі, навіть якщо ми доберемося туди,— нас розтрощить на мілині об каміння.

Але Джім, який уже розвернув ялик за вітром, спокійно відповів:

— Шторм? Де ти бачиш шторм! Не мели дурниць! При такому вітрі саме йти на Каллакомб.