Мертві душі

Як, далебі, теє: зовсім не зрозумієш натури, як більше в неї заглибишся!" Так мислив житель Кифа Мокійович. Та не в цьому ще головна річ. Другий житель був Мокій Кифович, рідний син його. Був він те, що звуть на Русі богатир, і в той час, коли батько міркував про народження звіра, двадцятилітня плечиста натура його так і поривалася розгорнутись. Ні за що не вмів він узятись злегка, завжди або рука в когось затріщить, або ґуля набіжить на чийомусь носі. В домі і в сусідстві все від дворової дівки до дворової собаки тікало геть, його побачивши, навіть власне ліжко в спальні потрощив він на друзки. Такий був Мокій Кифович, а втім, він був доброї душі. Та не в цьому ще головна річ. А головна річ ось у чому: "Зглянься, батечку пане Кифо Мокійовичу", казала батькові і своя, і чужа двірня: "що це в тебе за Мокій Кифович? Нікому від нього немає спокою, такий припертень!" — "Егеж, пустотливий, пустотливий", відказував звичайно на це батько: "та що ж робити: битися з ним пізно, та й мене ж усі обвинуватять у жорстокості; а людина він честолюбна: як станеш докоряти йому при другому-третьому, він угамується, але ж гласність, от лихо! місто дізнається, назве його зовсім собакою. Що, справді, думають, мені хіба не болить? хіба я не батько? Що займаюся філософією, та іншим разом не маю часу, так уже я й не батько? Та отже ні, батько! батько, чорт забери, батько! У мене Мокій Кифович ось тут сидить у серці!" Тут Кифа Мокійович бив себе дуже сильно в груди кулаком і доходив до цілковитого азарту. "Вже коли він і залишиться собакою, так хай же не від мене про це дізнаються, хай не я виказав його". І, виявивши таке батьківське почуття, він залишав Мокія Кифовича робити й далі богатирські свої подвиги, а сам вертався знову до улюбленого предмета, поставивши собі раптом яке-небудь таке питання: "ну а коли б слон родився в яйці, адже ж і шкаралупа, певно, дуже товста була б, гарматою не проб'єш: треба якусь нову вогнепальну гармату вигадати". Так проводили життя два мешканці тихого куточка, які несподівано, як з віконця, виглянули наприкінці нашої поеми, виглянули для того, щоб відповісти скромно на обвинувачення з боку деяких запальних патріотів, які до певного часу спокійно займаються якою-небудь філософією, або збільшенням достатку коштом ніжно любимої ними вітчизни, і які думають не про те, щоб не робити поганого, а про те, щоб тільки не говорили, що вони роблять погане. Та ні, не патріотизм і не перше почуття є причинами обвинувачень, інше криється під ними. Навіщо таїти слово? Хто , ж, як не автор, повинен сказати святу правду? Ви боїтесь глибоко спрямованого погляду, ви страшитеся самі спрямувати на що-небудь глибокий погляд, ви любите ковзнути по всьому бездумними очима. Ви посмієтесь навіть від щирого серця, з Чичикова, може, навіть похвалите автора, скажете: "одначе ж дещо він влучно підмітив, мабуть, веселої вдачі людина!" І після таких слів з подвоєною гордістю звернетесь до себе, самозадоволена посмішка з'явиться на обличчі вашому, і ви додасте: "Але ж треба погодитись, предивні й пресмішні бувають люди в деяких провінціях, та й негідники до того ж не малі!" А хто з вас повний християнського смирення, не прилюдно, а в тиші, наодинці, в хвилини самотніх розмов з собою, заглибить у середину власної душі цей тяжкий запит: "А чи немає і в мені якоїсь частки Чичикова?" Егеж, чому б не так! А от хай пройде в цей час повз нього якийсь його ж знайомий, що має чин ні занадто великий, ні занадто малий, він в ту ж мить штовхне під руку свого сусіду й скаже йому, мало не пирснувши зо сміху: "дивись, дивись, он Чичиков, Чичиков пішов!" І потім як дитина, забувши всяку пристойність, відповідну званню й літам, побіжить за ним навздогін, піддражнюючи ззаду та приказуючи: "Чичиков! Чичиков! Чичиков!"