Танці утрьох
- Автор: Медведєв Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-067-2
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Танці утрьох». Краткое содержание книги:
— Тебе підкинути до Управління?
— Не вистачало, — саркастично мовив Кононов. — Я ж не маніяк, щоб на роботу в неділю ходити.
— Тоді куди?
— Якщо не важко, відвези мене додому. До речі, що ти робитимеш увечері? Усе ще займатимешся своїми справами? — байдуже запитав Кононов.
— Увечері я пропоную відвідати «Голубий Дунай». Сьогодні там гратиме одеський джаз-банд. Я давно мріяла їх послухати! Як ти?
— Джаз, звичайно, полюбляють витончені натури, — Кононов вагався з відповіддю. — Але мені він теж подобається. Я з радістю складу тобі компанію.
— Чудово! — радісно сказала Наталя. — О шостій у «Голубому Дунаї». — Дівчина поцілувала Кононова в щоку. — Не спізнюйся!
— Добре, — пообіцяв Кононов.
1З травня, 15.24
До шостої залишалося дві з половиною години. Треба було якось згаяти час. Можна, звичайно, подивитися телевізор. Або поспати. Кононов трохи втомився, однак вирішив прийняти ванну.
13 травня, 16.24
У ванній Кононов пробув більше години. Потому прибрав на кухні — перемив брудний посуд. Відтак навів лад у кімнаті. Витер пилюку. Перемінив постільну білизну.
Задзвонив телефон. Він зняв трубку. Почулися короткі гудки. Випадковість? Неправильно набраний номер? Хтось перевіряє, чи є він удома. Хто?
Кононов згадав загадкові дзвінки з погрозами. Хто це був? Чи причетна до цього Наталя?
Час тягнувся поволі. Так завжди буває, коли чекаєш якоїсь важливої події. Кононов довго, дуже довго голився.
Потім ретельно випрасував костюм від Юри Саєнка. Одягнувся. Оглянув себе в дзеркалі. Вигляд він мав розкішний.
13 травня, 17.11
У двері подзвонили.
Кононов подивився у вічко. На порозі стояв Смолич. Головний бухгалтер будинку моди власною персоною. Кононов намацав у кишені пістолет. Від цього всього можна чекати.
Кононов різко відкрив двері.
— Здрастуйте. Чим можу бути корисний? — безпристрасно запитав він.
Смолич був переляканий, увесь у болоті та ще з розбитою верхньою губою і синцем на щоці.
— Дозвольте увійти, будь ласка! — благально попросив він.
Кононов відступив назад і дав можливість Максимові Петровичу зайти.
— Що сталося? — невдоволено запитав слідчий.
Але Смолич зовсім не зважав на його тон. Не роззувшись, він зайшов углиб коридору. Кононов глянув на мокрі сліди і побачив на килимі знайомий відбиток туфлів з написом «Монарх».
Кононов не знав, що робити: до зустрічі з Наталею залишалося лише сорок п’ять хвилин. Якби Смолич не прийшов, він би зараз, напевно, вже стояв на тролейбусній зупинці.
— За мною полюють, допоможіть… Вони підірвали мою машину… — трусився Смолич. Його лихоманило.
Це щось новеньке. За вбивцею полюють убивці. Втім, нічого концептуально нового в цьому не було. Змія пожирає себе з хвоста. І ця змія називається мафією. «Бий своїх, щоб чужі боялися», — подумав Кононов.
— Хто підірвав вашу машину? Поясніть більш детально.
— Не знаю. Хтось підклав мені в машину вибухівку. Я дивом урятувався, — Смолич розмахував руками і схлипував.
— А чому вам, Максиме Петровичу, спало на думку просити допомоги саме в мене?
— Не знаю… Напевно, тому, що в мене немає знайомих в органах, крім вас. Тому що ви чесний…
Кононов не потребував компліментів Смолича. Він хотів іншого. Визнань. Визнань і ще раз визнань.
— Добре, припустимо, ви не знаєте конкретних виконавців. Але я ніколи не повірю, що ви нікого не підозрюєте.
— Я… я підозрюю, але назвати прізвищ не можу. Зрозумійте мене, будинок моди мав своїх «заступників» — людей, що за певну суму погоджувалися забезпечити нам спокійне життя… Не розумію, чим я їм не догодив…
— Не вірю, — сухо відповів Кононов.
Смолич нервував усе більше й більше.
— Ви не вірите в мафію?
— Я не вірю в те, що мафіозі вбивають людей просто так, без жодних причин.
— Я не знаю, кому і чому…
— Ви ведете зі мною нечесну гру. Просите захисту і не кажете, від кого я маю вас захистити. Мабуть, ви порушили правила гри і шеф вирішив вас покарати.
— Я перевищив свої повноваження. Зарвався.
«Непогано, Смоличу, непогано, — відзначив слідчий. — Можна вважати, що клубок починає розмотуватися. Треба тільки смикати за кінець ниточки і терпляче чекати розв’язки». Але в Кононова не було часу. До зустрічі з Наталею залишилося лише двадцять хвилин.