Замирення

— Хто ти!

Ігноруючи його запитання:

— Я знайшов його, Соле, саме таким, як і сказав. Або воно знайшло мене. Тільки це було не те, що я думав. А ти знаєш, що це, правда, Соле? — Майже благання.

Не було жодної нормальної відповіді на це запитання Генрі.

Він ступив два кроки назустріч Генрі, наче спостерігав за кимсь іншим, хто намірявся зробити те ж саме. Він був альбатросом, який плинно рухається у вишині в потоках повітря, злітаючи до хмар, їхніх темнуватих нижніх облямівок, координатою тіні та світла, що досі рухалася, у широті й довготі, а десь далеко, удалині, набагато нижче, стояли Сол і Генрі, у ліхтарній кімнаті.

Сол ступив третій крок, рослина була маяком у нього в голові.

Четвертий крок — і Генрі вистрелив йому в обличчя. Куля пронизала плоть і пройшла навиліт, а Сол нічого не відчув. Сол досі ширяв у височині, бажаючи керуватися напрямом, сідлаючи теплові хвилі, — тварина, яка майже ніколи не сходила на суходіл, а просто літала й літала.

Сол кинувся на Генрі, протаранивши скривавленим плечем йому груди, і обидва похитнулися, налетівши на двері та бильця, рушниця випала у Генрі з руки й упала на підлогу. Стоячи так близько, дивлячись Генрі просто в очі, Сол відчував, ніби той дуже далеко, на великій відстані в часі та просторі — у розриві або на відстані між посланням, його обробкою і відповіддю: повідомлення надходить до нього з надзвичайної далини. Начебто Генрі обробляв якусь іншу, цілком відмінну, ситуацію, але на певному рівні все ж таки здатен оцінити його, судити його. «Ховаєш обличчя Своє, то вони перелякані, забираєш їм духа — вмирають вони, та й вертаються до свого пороху».[18]

Бо Генрі тягнув його до билець. Бо Генрі вп’явся так, що не відірвеш, і тягнув до билець. Дарма що Генрі повторював Солові: «Що ти робиш?» Але Сол не робив цього, це Генрі так чинив, сам того не усвідомлюючи.

— Це ти, — зміг сказати альбатрос. — Це ти робиш, а не я.

— Ні, це не я. — Тепер Генрі запанікував, викривляючись у корчах і намагаючись вивільнитися, але все ж таки тягнучи його до билець, уже набагато швидше, і це саме Генрі благав Сола зупинитися, зупинити те, чого сам не міг. Проте в очах Генрі читалося послання, протилежне його словам.

Генрі врізався у поруччя, а Сол за секунду відкинувся сильним ударом набік, а потім обидва повалилися, і лише коли стало вже пізно, Генрі відпустив Сола, почав падати, з горла у нього вихоплювалися вітер і страшний крик, схожий на вереск, і Сол падав поруч із Генрі, у холодне порожнє повітря, що падало надто стрімливо, надто далеко, а частка його досі споглядала це згори.

Прибій, як біле полум’я, що здіймалося та шаруділо в піску.