Зелена миля
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Зелена миля». Краткое содержание книги:
Я одразу ж рушив у бік кухні, але повільно — не було причини квапитися, доки не пересвідчуся, що Долан забрався з моєї дороги. З телекімнати (тут її величають Ресурсним Центром — оце безглуздо) полинуло ґелґотіння, і старигані, більшість із яких досі були в халатах, висипали в коридор подивитися, що там. Я зрадів, побачивши серед них Чака Гауленда.
— Еджкомбе! — прохрипів Кент Ейвері, однією рукою спираючись за ходунок, а іншою нав’язливо торсаючи себе за пах піжамних штанів. — Це справжня тривога чи знов фальшива? Що скажеш?
— Ніяк не можу знати, — відповів я.
Приблизно в той самий час троє санітарів підтюпцем пробігли повз нас, усі — в бік західного крила, а старим, що збилися докупи біля дверей телекімнати, крикнули, щоб зайшли всередину й чекали сигналу «все чисто». Третім вервечку замикав Бред Долан. Пробігаючи, він навіть не глянув на мене, і це потішило мене понад усяку міру. Коли я вже йшов у бік кухні, мені подумалося, що команда Елейн Коннеллі — Пол Еджкомб успішно зіграла б проти дюжини Бредів Доланів, з півдюжиною Персі Ветморів на додачу.
Кухарі на кухні продовжували незворушно прибирати після сніданку, не звертаючи ані найменшої уваги на завивання пожежної сигналізації.
— О, містере Еджкомб, — угледівши мене, сказав Джордж. — Здається, вас Бред Долан шукав. Власне, ви щойно з ним розминулися.
«Пощастило мені», — подумав я. Але вголос відповів, що пошукаю містера Долана пізніше. І спитав, чи залишилися від сніданку грінки.
— Авжеж, — кивнув Нортон, — але вони холоднющі, як камінь. Щось ви пізно сьогодні.
— Так, — погодився я, — але їсти хочеться.
— Зачекайте хвилину, я вам свіжих підсмажу, гаряченькі будуть, — і Джордж потягнувся до хліба.
— Та ні, я й холодну пожую, — сказав я. А коли він вручив мені кілька скибок (зі спантеличеним виглядом — обидва кухарі були спантеличені), я поквапився до дверей, знову почуваючись хлопчиськом, який прогулює школу і втікає на риболовлю, сховавши за пазухою сорочки сендвіч із варенням.
За дверима кухні я несамохіть роззирнувся навкруги, шукаючи поглядом Долана. А не побачивши нічого тривожного, поспішив через поле для крокету й гольф-майданчик, дорогою гризучи грінку. Вже в затишку лісових хащів я трохи сповільнив ходу. Ішов стежкою і зловив себе на тому, що думками повертаюся до наступного дня після страхітливої страти Едуарда Делакруа.
Того ранку я розмовляв із Гелом Мурзом, і він сказав мені, що пухлина мозку змушує Мелінду брудно лаятися… пізніше моя дружина назвала це (доволі нерішуче, бо насправді не була певна, чи це воно) синдромом Туретта. Тремтіння в його голосі, помножене на спогад про те, як Джон Коффі зцілив мене від інфекції сечових шляхів, а ручну мишу Делакруа — від перелому хребта, зрештою підштовхнуло мене до тієї межі, яка пролягає між появою думки й початком дій.
І було ще одне. Пов’язане з руками Джона Коффі та моїм черевиком.
Тому я скликав до себе людей, з якими працював, людей, яким довіряв своє життя протягом усіх тих років: Діна Стентона, Гаррі Тервілліґера, Брутуса Говелла. Вони приїхали на обід до мене додому наступного дня після страти Делакруа і принаймні слухали мене, коли я викладав їм свій план. Авжеж, вони всі знали, що Коффі зцілив мишу; Брутал бачив це на власні очі. Тож коли я припустив, що інше чудо може статися, коли ми відвеземо Джона Коффі до Мелінди Мурз, вони не висміяли мене. Найтривожніше питання зачепив Дін Стентон: що, як Джон Коффі втече під час нашої польової поїздки?
«Що, як він уколошкає когось іншого? — спитав Дін. — Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку».
Тоді запала мовчанка, і всі вони дивилися на мене, чекаючи, що я відповім. Я знав, що все зміниться, якщо я висловлю те, що крутиться в мене на язиці; ми сягнули тієї критичної позначки, за якою вороття, скоріше за все, буде неможливим.
Хоча для мене вороття вже було неможливим. Я розтулив рота і сказав:
2
— Цього не станеться.
— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити? — спитав Дін.
Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що було в мене на думці й на душі. Та мені допоміг Брутал.