Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— За те, що вже назбирав, ти, напевне, міг би купити добру маєтність із чималим шматком родючої землі. У будь-якому місці в тих горах, або поза ними. Відіслати синів до шкіл… Або купити землю і їм також, знайти для них добрих дружин, дочекатися онуків.

— Так. І щоночі прокидатися по десять разів і чекати хвилі, яка не надійде. Роздумувати, які чудеса вона викине на берег, а мене не буде, щоб їх підібрати. Я намагався, пішов на півроку, хотів навіть до вас, до Варти найнятися, але мене притягло назад. — Рибалка задивився на спокійне озеро. — Це озеро… Якщо ти тут народився…

Він обережно поклав перстень на долоню і, не дивлячись на лейтенанта, сказав:

— Якби якийсь мудрий офіцер забрав своїх людей до казарм і не…

Кеннет гарикнув:

— Вітер.

— Що?

— Вітер повіяв, тож я недочув, господарю, що ти там почав говорити. Але якби ти надумав купити мене, наче міського стражника… — процідив крізь зціплені зуби, — то я, мабуть, відтяв би тобі руку, якою ти давав хабара.

Рибалка затиснув кулак.

— Скажеш мені, що вбиває? — лейтенант удав, що не помітив, як тремтять у чорнобородого руки і яке бліде в нього обличчя. Не мав зараз наміру давати йому спокій. — Ви знайшли щось, що не було до кінця мертве, так? Агера? Людину? Щось інше? Одержиме магією? Ті трупи людей та агерів, які льодовик скидає в озеро, це рештки якоїсь давньої битви. Напевне, під час неї використовували чари, може, прикликали щось, демона, потвору з-за Мороку, яка закінчила у кризі, як і всі інші, але не померла. Ви її розбурхали, і тепер вона вас убиває.

Його співрозмовник припинив тремтіти й похитав головою.

— Ми не знайшли нічого живого. І нічого напівмертвого. Усе, що вода викидає на берег, надається лише до корму рибам. Буває, знаходимо дивні речі. Рештки амулетів — якісь кам’яні, вкриті дивними знаками, зброю, що, напевне, мала не лише тяти та колоти. Людина відразу відчуває щось магічне або просякнуте магією. Ми викидаємо такі знахідки туди ж, куди і трупи. Принаймні так ми домовилися, — запевнив швидко.

— Я оце прямо бачу, як ви вкидаєте до води золотий медальйон, — Кеннет іронічно усміхнувся. — Хай би на ньому висіла навіть зграя демонів, ви тримали б його в хаті. Жадібність засліплює, бо чому той, який загинув сьогодні вночі, вийшов назовні до сходу сонця? Напевне, побачив щось у воді й не витримав, так? Озеро інколи забирає те, що дає, тож він ризикнув — і закінчив із розірваним горлом. Хто тут убиває, господарю? Чому воно боїться води? І чому ви не намагаєтеся самі його вбити?

— А з ким би я на нього пішов? — великі руки рибалки затиснулися в кулаки. Чорнобородий почав видавлювати із себе окремі речення, наче стріляв ними в повітря. — Із тими з-за паркану? Родини  тримаються по дві, по три, а тут їм треба було б зібратися всім! Більшість із них зраділа б, якби я помер, бо залишилося б менше голів для розподілу. А тут із року в рік… Берег вже не такий, як колись.