Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Вовк узяв кілька предметів, один з них — малий медальйон із примітивно виконаної фігурки ведмедя — відразу відклав убік, машинально витираючи руки об штани.

— Чари, — скривився. — Звідки це тут?

— Це ти мені скажи.

Слідопит підняв залишки шкіряного пояса. Понюхав, затиснув у долоні.

— Вода викинула, — ствердив нарешті.

— Згоден. Велерґорфе!

Сивий десятник з’явився з-за дверей.

— Я тут, пане лейтенанте.

— Ти розглянувся навколо села?

— Так, пане лейтенанте. І щось є…

— Уже знаю. А зараз коротко: ти бачив щось пов’язане з риболовлею? Стояки для сушення риби чи неводів? Загороди з тваринами?

— Кілька сараїв із козами та вівцями, всі замкнені. Тутешня коптильня виглядає так, немов от-от завалиться, жодних стояків. Отак, пане лейтенанте.

Кеннет кивнув.

— Візьми свою десятку та йдіть до хати старости. Пильнуй його, поки я не прийду.

— Слухаюсь.

Він ще раз глянув на згромаджені скарби. Якщо Вовк мав рацію, озеро викидало на берег залишки якоїсь стародавньої трагедії. Дар від долі — або прокляття. Нічого дивного, що місцеві воліли ховати його від світу. Він рушив до хати старости.

У дверях зіткнувся з одним солдатом Велерґорфа.

— Пане лейте… — почав вартівник, але Кеннет без слова його перервав. Уже знав, що не допитає старосту, бо вся хата тхнула кров’ю. Він увійшов усередину.

Головну людину в селі він застав у тій самій кімнаті, в якій вони зустрілися вперше. Як і його дружину. Вона лежала під стіною в калюжі крові. Півтора десятка ударів ножем, які завдав їй чоловік, вистачило б, щоб прикінчити десяток людей. Це не здавалося звичайним вбивством, скоріше скидалося на дію з розпачу, але староста не зумів би розповісти, що ним керувало. Колихався на короткому ремені під стелею, до підлоги бракувало десь стопи. У мертвих зіницях віддзеркалювалося тіло дружини — наче передсмертне звинувачення.