Кім

Вони перетнули хребет Сівалік і напівтропічний Дун, залишили позаду Масурі і прямували на північ вузькими гірськими дорогами. День за днем вони глибше проникали у скелясте громаддя, і день за днем Кім спостерігав, як до Лами повертається сила дужого чоловіка. Серед терас Дуна він спирався на хлопцеве плече, готовий будь-коли перепочити при дорозі. На початку підйому до Масурі, біля підніжжя, він підібрався, наче старий мисливець, побачивши добре знайомий берег, і замість того, щоб змучено похилитися, міцніше обгорнувся полами одягу, вдихнув обома легенями діамантового повітря і рушив так, як ходять лиш горяни. Кім, народжений і виплеканий на рівнині, зачудовано пітнів і хекав слідом.

— Це моя країна, — мовив Лама. — Порівняно з Сач-дзеном ці місця пласкіші, ніж рисове поле.

І рівними, сягнистими кроками розмірено йшов угору. Під час крутого спуску на три тисячі футів він далеко випередив Кіма, в якого боліла постійно відтягнута назад спина, а великий палець на нозі був майже перерізаний трав’яною зав’язкою сандалії. По плямистому затінку великих деодарових лісів, по дібровах, пухнастих і перистих від папороті, між беріз, падубів, рододендронів і сосен, вгору по голих гірських схилах, ковзких від випаленої сонцем трави, і назад до прохолоди лісів, аж поки дуби не поступалися місцем бамбуку і пальмам долин, Лама крокував розмірено і невтомно.

У сутінках, озираючись на залишені позаду високі гірські хребти і неясну лінію вузенької дороги, якою вони прийшли, він сягнистим гострим зором горянина окреслював переходи на завтра, або, затримавшись на перешийку якогось високого перевалу з краєвидом на Спіті або Кулу, жагуче простягав руки назустріч сніговим вершинам на обрії. На світанку вони спалахували червоним розмаєм на густо-синьому тлі, коли Кедарнатх і Бадрінатх[177] — царі тих диких країв — приймали перші сонячні промені. Упродовж дня вони лежали під сонцем, мов розтоплене срібло, а надвечір знову вбирали свої коштовності. Спершу вони помірно дихали на мандрівників вітерцями, які так приємно відчути, сповзаючи по черговому кам’яному боці, але за кілька днів, на висоті дев’ять-десять тисяч футів, вітерці почали кусатися, тож Кім ласкаво дозволив горянам із одного села набути заслуги, подарувавши йому цупкий теплий плащ. Лама був дещо здивований, що хтось може заперечувати проти вітрів, які, мов гострим лезом, стинали роки з його пліч.

— Це всього лише нижня частина гір, чело. Ми не відчуємо холоду, доки не піднімемося у справжні Гори.

— Повітря і вода тут добрі, і люди досить благочестиві, але їжа дуже погана, — бурчав Кім, — і ми мчимо, як божевільні… або як англійці. Та ще й нічна холоднеча…