Дівчинка з Землі
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дівчинка з Землі». Краткое содержание книги:
— Ваш квиток?
Аліса простягла йому квиток.
— Ви читати не вмієте? — спитав він. — Написано ж — третій клас. А це вагон першого класу.
— А яка різниця? — спитала Аліса.
Провідник зміряв її з голови до п’ят і відповів:
— У ціні.
І коли Аліса заквапилася, щоб він її більше не розглядав, до наступного вагона, трохи біднішого, розфарбованого, де було повно народу, вона почула, як провідник сказав комусь:
— Поглянь, що за чудо! Іноземка, чи що?
І тоді Аліса вирішила видавати себе за іноземку. Вона зупинилася біля вагона, але до дверей не підійшла, а нахилилася до сумки і спитала археолога пошепки:
— А що, як я видаватиму себе за іноземку?
— Тоді видавай себе за північну іноземку і ні в якому разі не за південну.
— Чому?
— А тому, що з північними у них союз, а з південними от-от війна почнеться.
— Не почнеться, — впевнено сказала Аліса. — Не встигнуть.
— А з твоєю допомогою, може, і встигнуть.
— Ти з ким розмовляєш, пані? — почула Аліса суворий голос.
Вона випросталася. Поруч неї стояв товстий чоловічок у жовтому мундирі, з великим золотим гербом на капелюсі. Вона вирішила, що це поліцейський, і першим її рухом було втекти звідси. Втекти світ за очі.
— Стій, — сказав чоловічок у жовтому і схопив її за рукав. — Ти звідки приїхала і з ким розмовляєш, питаю?
— Я з півночі, — відповіла Аліса. — Я іноземка. Іноземка з півночі.
— Щось не схоже, — мовив чоловічок.
Але тут паровоз загув, Аліса вирвалась і скочила на приступку вагона.
Чоловічок у жовтому мундирі роздумував, що йому робити, а тим часом Аліса простягла квиток провідникові й протиснулася в напханий вагон. Їй пощастило знайти купе, в якому дрімали три чоловіки в бідному одязі й пом’ятих капелюхах. Четверте місце було вільне.
— Хто це був? — запитала Аліса, переводячи дух і схиляючись аж до сумки.
— Це був носильник, — пролунав шепіт у відповідь.
Поїзд смикнувся і, постукуючи на рейках, рушив до столиці.
— Він не міг мене заарештувати?
— Не знаю, — озвався археолог. — А тебе ніхто не чує?
— Ні, вони сплять.
— Тоді почитай нарешті газету. І постав сумку на підлогу. Так менше хитає.
Аліса розгорнула газету.
Газета була вчорашня. І через усю першу сторінку тягся червоний напис: “Завтра Колеїда зустрічає героїв космосу”.
— Усе гаразд, — прошепотіла Аліса. — Ми встигаємо. Часовики не помилились.
13
На щастя, сусіди через дві станції вийшли, й Аліса залишилася в купе одна. Вона витягла археолога із сумки, й вони разом прочитали всі повідомлення в газеті, де говорилося про політ космонавтів та про те, як їх будуть зустрічати. Вони навіть змогли приблизно прикинути, як їм пробиратися через столицю. Правда, столиці археологи ще не розкопали, але в бібліотеці Рррр знайшов план міста й перемалював його. Кепсько було з грішми. Їх лишалося тільки-тільки на трамвай або автобус. Навіть перекусити не було на що.
— Ну що ж, — журливо всміхнувся археолог і підморгнув Алісі однісіньким оком, — доведеться, як у казці, продати мене, свого єдиного друга.
— Ніхто тебе не купить без хвоста, — сказала Аліса.
— Не турбуйся, — заспокоїв археолог. — Я знайшов голку й нитки. Тільки ти так розгойдувала сумку, що я боявся вколоти собі пальці. А тепер я пришию собі хвоста. Їхати ще години півтори.
Аліса дивилась у вікно. За вікном була звичайна країна, правда, надто відстала у порівнянні з Землею, але ж Земля теж колись була відсталою: на ній не було монорейок, повітряних швидкісних пузирів, антигравітаторів, летючих будинків та всяких інших звичайнісіньких речей.
Археолог мугикав щось собі під ніс і пришивав хвоста. Аліса могла б йому допомогти — вона краще вміла вправлятися з ниткою, аніж Рррр, — проте не стала пропонувати йому своїх послуг: адже кожний сам пришиває собі хвоста, чи не так?
Аліса заходилася розглядати портрети космонавтів у газеті. Один із космонавтів їй сподобався найбільше. Він був молодий, темноокий і усміхався так широко, ніби взагалі не усміхатися не міг. “Інженер Толо”, — прочитала вона його ім’я. І запам’ятала.
Двері в купе грюкнули, і зайшла бабуся. Вона була маленька, з круглим рум’яним личком, у довгому синьому платті. Аліса побачила, як очі бабусі стали раптом широкими й наляканими. Бабуся дивилася вниз, на лавку.
— Ой! — вигукнула бабуся.
Аліса простежила за її поглядом і побачила, що захоплений зненацька археолог, притримуючи однією рукою хвіст і в другій досі ще стискаючи голку, пробує залізти в сумку. Аліса мерщій розкрила сумку ширше, щоб він ускочив туди, і знову поглянула на бабусю. Бабуся задкувала в коридор, і рот у неї вже відкрився, наче вона ось-ось закричить.