Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник — тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.
Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.
Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…
— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…
Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.
А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!
Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?
Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?
Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться — і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша — це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря — вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…
— Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:
Як вам подобається цей алюміній? Чи не вважаєте ви…
— Цитьте! — раптом закричав бібліотекар, піднісши до його носа кулаки.
І Хетель справді замовк. Давно вже хотів замовкнути, нескінченні слова мучили, його самого навіть нудило від них — він замовк, прислухаючись, як і бібліотекар до тиші. Вони обоє ясно почули глухі удари у підвалі.
— Ви чуєте? — запитав Ціммер. — Що це може бути?
Хетель знизав плечима і зробив останню спробу врятувати — ні, не старого шкарбана, зрештою, наплювати на цього бовдура і йолопа, він сам підклав під себе міну, але ж поліція буде вдвічі беручкіша, розслідуючи вбивство, — і він заперечив:
— Вам почулося, колего. І ще прошу вас звернути увагу на цей зовні непримітний трикутник. Унікальний готель…
— Ви можете помовчати? — загорлав Ціммер. Обличчя в нього почервоніло, очі блищали, Хетель зрозумів, що йому вже не заговорити старого, і замовк.
Ціммер прислухався.
— Там хтось є! — мовив упевнено, вказуючи пальцем на підлогу. — Але всі мої співробітники пішли, отже; там чужі і треба повідомити поліцію. У нас зберігаються старовинні рукописи і першодруки, котрим нема ціни, і, можливо…
— Ну, що ви, колего, одразу турбувати поліцію, — заперечив Хетель. — По-моєму, вам почулося.
— Ні, ви послухайте.
Удари лунали виразно, та все ж Хетель і далі грав комедію, удаючи, що нічого не чує. Бібліотекар потягнувся до телефону, але Хетель перехопив його руку.
— Треба впевнитися, що там хтось є, — мовив повчально. — В поліції тільки посміються з вас.
— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.
У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.
— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.