Прекрасні катастрофи
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Прекрасні катастрофи». Краткое содержание книги:
Дорогою з’ясувалося, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску користується лихою славою. Та й сам доктор, як згодом виявилося, досліджує зовсім не сільськогосподарські проблеми, а проводить злочинні експерименти над людьми.
Юлія Сахно вступає в нерівну боротьбу зі злим генієм…
Тоді професор ще раз кинув оком на доктора Гальванеску. Той стояв на порозі так само, із зведеними догори руками і опущеною на груди головою. Так стоять переможені, коли здаються на ласку переможця. Чорт його забирай, але професор не міг собі ще уяснити, де ж будуть переможені, а де переможці. Цілком офіціальним тоном він звернувся до свого асистента, до доктора Івановського:
— Я нічого не можу сказати вам, докторе. Я мушу наперед обізнатися сам з результатами ваших дослідів. Будь ласка, ми зайдемо зараз до вашого кабінету…
Він, певна річ, був правий. Він мусив спочатку ознайомитися сам. Всі з задоволенням прийняли його рішення.
Але професор ще не скінчив говорити. Він тільки на мить спинився і закінчив:
— Але ж, чорт забирай, я не можу зривати справу. Будь ласка, — гукнув він до хірургічної сестри, — подайте докторові Гальванеску об’єкт номер два. Прошу починати операцію!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Об’єкт номер два був той знекровлений, якого Сахно звала старим рибалкою Йонеску. Через хвилину його подали ліфтом з льоху і на вузькій операційній колясці повезли до операційної. Сорок пар очей простежили з піднесеним зацікавленням за блідим, жовтавим і прозорим обличчям, що виднілося з-під білих простирадел.
— Гляньте! — майже скрикнула Петрова, хапаючи Думбадзе за руку. — В нього виросла борода! І волосся на голові! Він живий!
Петрова не бачила знекровлених кілька днів, і відрощене волосся їй зразу впало в очі.
— Хіба ви ніколи не бачили мертвих? Після смерті волосся росте особливо інтенсивно. Окремі клітини тіла ще живуть після смерті.
— Отже, — досить саркастично зауважив старший асистент, той самий бородатий асистент, що при першому побаченні гукав про мотофозо, — отже, ви самі визнаєте, що таке буйне проростання волосся може свідчити тільки про те, що вони мертві.
— Якщо, — з не меншим сарказмом відгукнувся Думбадзе, поглядаючи на його буйну бороду, — вважати за мертвого і вас!
Старший асистент викотив розгнівані очі на непоштивого молодого інтерна, але той уже одвернувся до доктора Івановського. Доктор Івановський стояв, закусивши губу. Професорове вирішення його образило й обурило.
Доктор Гальванеску стояв, не міняючи пози. Він трохи оступився з порога, пропустив повз себе візок із тілом, почекав, поки санітарки переклали тіло на операційний стіл і вийшли з операційної. Тільки тоді він на якусь мить звів голову й поглянув на свого суперника, його погляд був жорсткий. Але важко було дізнатись з цього погляду про його думки. Він зразу ж одвернувся і пішов. Двері за ним щільно зачинилися. Він, згідно з умовою, залишився там, в операційній, сам.
Коли двері операційної стукнули, в залі всі заворушилися. Загули притишені розмови. Професор кивнув докторові Івдновському, і вони вдвох зникли за дверима асистентського кабінету трансплантаційного відділу. Двері асистентської стукнули, і всі заворушилися ще більше. Розмови стали голосніші.
Думбадзе, Коломієць, Петрова і Сахно інстинктивно зійшлися докупи. Вони вибрали собі місце якраз посередині між дверима до операційної та дверима асистентської і посідали під стіною на стільцях. Нічого не поробиш, треба було чекати. Чекати і вирішення професора, і наслідків дорученої Гальванеску операції. Товариші прислухалися. В операційній дзенькнув якийсь інструмент. З асистентського кабінету долинув відгомін двох голосів. Доктор Івановський доводив, професор гарячкував.
— У п’ятницю, — з докором звернулася Петрова до Коломійця та Сахно, — ви так і не були на конференції…
— Товариша Чіпаріу теж не було! — огризнувся Коломієць.
— Це вірно. Але я зараз не в порядку комсомольської дисципліни. Я про те, що мою заяву прийнято.
— Яку заяву? — поцікавився й Думбадзе.
— Щоб мене відпустили з комсомольської роботи назад на виробництво чи вчитися до вузу. Я ж уже два роки сиджу в райкомі з відривом від виробництва. Доволі!
— Ну, ну?
— Так я, мабуть, на виробництво не повернуся…
Їй, проте, ніхто не відповів. Її слухали неуважно. Голоси за дверима асистентської голоснішали, і вся увага товаришів була спрямована туди. Петрова змушена була провадити дальшу розмову до себе самої.
— Не піду… — замислено проказала вона, — піду, мабуть, учитися… Ти знаєш! — схопилася вона знову, хапаючи Думбадзе за руку. — Я вирішила йти на медичний факультет.
Треба сказати, що це — зовсім несподіване, але, очевидно, продумане й підготовлене вирішення Петрової йти на медфак було дуже до речі саме зараз. Звісно, це ми говоримо зовсім не з погляду оцінки шляхів її життя.