Прекрасні катастрофи

— Хіба ви ніколи не бачили мертвих? Після смерті волосся росте особливо інтенсивно. Окремі клітини тіла ще живуть після смерті.

— Отже, — досить саркастично зауважив старший асистент, той самий бородатий асистент, що при першому побаченні гукав про мотофозо, — отже, ви самі визнаєте, що таке буйне проростання волосся може свідчити тільки про те, що вони мертві.

— Якщо, — з не меншим сарказмом відгукнувся Думбадзе, поглядаючи на його буйну бороду, — вважати за мертвого і вас!

Старший асистент викотив розгнівані очі на непоштивого молодого інтерна, але той уже одвернувся до доктора Івановського. Доктор Івановський стояв, закусивши губу. Професорове вирішення його образило й обурило.

Доктор Гальванеску стояв, не міняючи пози. Він трохи оступився з порога, пропустив повз себе візок із тілом, почекав, поки санітарки переклали тіло на операційний стіл і вийшли з операційної. Тільки тоді він на якусь мить звів голову й поглянув на свого суперника, його погляд був жорсткий. Але важко було дізнатись з цього погляду про його думки. Він зразу ж одвернувся і пішов. Двері за ним щільно зачинилися. Він, згідно з умовою, залишився там, в операційній, сам.

Коли двері операційної стукнули, в залі всі заворушилися. Загули притишені розмови. Професор кивнув докторові Івдновському, і вони вдвох зникли за дверима асистентського кабінету трансплантаційного відділу. Двері асистентської стукнули, і всі заворушилися ще більше. Розмови стали голосніші.

Думбадзе, Коломієць, Петрова і Сахно інстинктивно зійшлися докупи. Вони вибрали собі місце якраз посередині між дверима до операційної та дверима асистентської і посідали під стіною на стільцях. Нічого не поробиш, треба було чекати. Чекати і вирішення професора, і наслідків дорученої Гальванеску операції. Товариші прислухалися. В операційній дзенькнув якийсь інструмент. З асистентського кабінету долинув відгомін двох голосів. Доктор Івановський доводив, професор гарячкував.

— У п’ятницю, — з докором звернулася Петрова до Коломійця та Сахно, — ви так і не були на конференції…

— Товариша Чіпаріу теж не було! — огризнувся Коломієць.

— Це вірно. Але я зараз не в порядку комсомольської дисципліни. Я про те, що мою заяву прийнято.

— Яку заяву? — поцікавився й Думбадзе.

— Щоб мене відпустили з комсомольської роботи назад на виробництво чи вчитися до вузу. Я ж уже два роки сиджу в райкомі з відривом від виробництва. Доволі!

— Ну, ну?

— Так я, мабуть, на виробництво не повернуся…

Їй, проте, ніхто не відповів. Її слухали неуважно. Голоси за дверима асистентської голоснішали, і вся увага товаришів була спрямована туди. Петрова змушена була провадити дальшу розмову до себе самої.

— Не піду… — замислено проказала вона, — піду, мабуть, учитися… Ти знаєш! — схопилася вона знову, хапаючи Думбадзе за руку. — Я вирішила йти на медичний факультет.