Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Дискурс ірраціоналізму
Розчарування в розумі — осердя песимізму й провідна філософська тема як Підмогильного, так і Петрова. Головне питання: чи життя раціональне, побудоване за законами логіки й доцільності, а відповідно — сучасне життя (соціалістичне будівництво, нові часи), є вінцем еволюції й раціоналізації, чи воно ірраціональне, непідвладне людині, яка не здатна контролювати не тільки буття, але й свої власні вчинки і почуття? Нарешті, що таке сам розум — вічний сумнів чи система догматів? Відповідь Славенка: розум є зручною й аморальною догмою, а життя, побудоване на раціональних засадах, оптимістичне. Його антагоністи й опоненти вважають, що розум — неадекватне і руйнівне поняття, а життя загалом є песимістичною справою. Власне, остання відповідь збігається з думками самого Підмогильного. Вона є остаточною, хоч автор і намагається замаскувати песимізм фіналами своїх головних романів («Місто» й «Невеличка драма»).
У «Місті» дискурс розчарування в розумі звучить дещо марґінально, в «Невеличкій драмі» висувається на перше місце. Дна антагоністи — раціоналіст біохімік Славенко й кіркеґоріанець фельдшер Льова Роттер — сповідують протилежні ідеї. Раціоналізм Славенка у фіналі виявляється філософією негідника. Кіркеґоріанець приходить до висновку, що життя є і має бути ірраціональним, воно ширше за логіку й раціональні моделі. В цій ірраціональності він вбачає порятунок для людини перед лицем всемогутнього й злочинного розуму… «Логіка — це обмеженість людського розуму, Марто. Логіка — це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя… а це злочин, Марто, життя більше за розум… незрівняно більше… Ви повірили, Марто, в якісь міркування, ви в літературу повірили… Все нове на світі, щомить усе нове!»[478] Марта, яка вважала, що розуму замало, і жила серцем, була знищена аморальним розумом і сліпотою власного серця.
У незакінченій «Повісті без назви» Підмогильний розвивав інвективу розумові, вклавши її в уста «неґативного», відразливого, одержимого комплексом самогубства наркомана Пащенка. Городовський (варіант Степана Радченка) і Пащенко, треба сказати, є частинами одного цілого або тих дискусій, які автор провадить сам із собою. Пащенко — людина без ілюзій, переповнена ненавистю до розуму, раціо як принципу будови світу, як філософського принципу. Процитуємо уривок однієї з його тирад:
«А що ви разом з безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитеся своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас в обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, — наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає. Є тільки та земля, до якої ви прикуті. Чорна й брудна. Я скажу більше: оскільки розум не співмірний з світом, він тільки здатен віддаляти від пізнання світу…»[479]
Тим часом саме журналіст Городовський, який живе ніби за нормальними, раціональними законами, а насправді одержимий ірраціональним пошуком невідомої жінки на київських вулицях, є найбільш ірраціональною постаттю цього роману.
Ірраціональність — чи не центральна риса героїв Петрова й головна філософська теза прозаїка. На думку Юрія Шевельова, «Домонтович не тільки стверджував ірраціональність людини й неможливість установити царство розуму. Він ішов далі. Він твердив, що носії ідеї панування розуму самі ірраціональні»[480]. Філософський, інтелектуальний сюжет, а відтак і дискурс двох обговорюваних романів Петрова оповідає про крах розуму й про засадничу ірраціональність людини.
Розум виявився неадекватним. Він не тільки не допоміг Іполитові Михайловичу або Комасі в їхніх особистих справах, але й завадив. Усі книжки, знання, освіта, науки, розумова й розумна праця не допомогли. У фіналі обох романів бачимо цілковитий крах мрій героїв, вони розчавлені обставинами, цілком самотні. В перспективі перед ними порожнеча, ніщота.
В «Дівчині з ведмедиком» Зіна зруйнувала Іполита Михайловича. Зруйнувала за те, що він хотів зробити раціональною їхню любов. Однак це вузьке тлумачення. В ширшому сенсі Зіна одержима непояснюваною, глибинною, іманентною деструкцією й самодеструкцією. Вона є ірраціоналізм у чистому вигляді, втілення немотивованості, парадоксальності, дикості людської поведінки, яку досліджує Петров. Раціо — вигадка старих філософів, насправді людина, відтак життя — ірраціональні. Така головна теза любовного (або псевдолюбовного) роману «Дівчина з ведмедиком».
478
Там само. — С. 725.
479
Там само. — С. 289—290.
480
Шевельов Ю. Шостий у ґроні… — С. 518.