Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
Я. Сумніваюсь, та коли й так, я людина добра, і ваші принципи — не мої.
Він. Тим гірше для вас. Ох, коли б мені ваші таланти!
Я. Облишмо мої таланти й повернімося до ваших.
Він. Коли б я вмів так, як ви, висловлюватись! А то ж у мене з біса безглузда мішанина — напів від світської людини й письменника, напів з базару.
Я. Говорю я погано, вмію казати лише правду, а це не завжди доходить, самі знаєте.
Він. Не за те ж я заздрю вашому хисту, щоб казати правду, а щоб, навпаки, добре казати брехню. Якби-то я вмів писати, збити книжечку, закрутити повчальне посланіє, запаморочити дурня його заслугами, прошитись до жінок!
Я. І все це ви вмієте набагато краще за мене. Я навіть за учня до вас не згодився б.
Він. Скільки великих прикмет марнується, ви їм ціни не знаєте!
Я. Я збираю все, що сію.
Він. Коли б так, не ходили б ви в поганенькому піджаці, пальті з грубої тканини, у вовняних панчохах, цупких черевиках і старенькій перуці.
Я. Згоден. Виходить, дуже ти невправний, коли небагатий, хоч усе ладен віддати, щоб забагатіти. Але ж є люди, такі як я, що не вважають багатство за найціннішу у світі річ: чудні люди.
Він. Диваки! Адже з таким складом розуму не народжуються, його виховують у собі, бо він — не від природи.
Я. Від людини?
Він. Від людини: усе живе, не виключаючи й людини, шукає собі добробуту коштом того, кому він належить, і я певен, що коли привести молодого дикуна, ні слова йому не сказавши, він захотів би розкішної одежі, пишної їжі, поваги від чоловіків, кохання від жінок, захотів би зазнати всього життєвого щастя.
Я. Коли б полишити того дикуна на самого себе, коли б він зберіг усю свою дурість і з малим розумом немовляти поєднав пал пристрасті тридцятилітнього чоловіка, він скрутив би в'язи батькові й жив би з матір'ю.
Він. Це доводить доконечність доброго виховання, а хто ж це заперечує? І що таке добре виховання, як не те, що провадить до всіх насолод без небезпеки й незручності?
Я. За малим і я так не думаю, але остережімось говорити про це.
Він. Чому?
Я. Бо я боюсь, що ми тільки зовні погодимось, а коли почнемо розбиратись, яких саме небезпек і незручностей треба уникати, то не порозуміємось.
Він. А що з того?
Я. Облишмо це, кажу вам, — того, що я знаю, я вас не навчу, а вам легше буде навчити мене того, чого я не знаю, а ви знаєте в музиці. Говорімо про музику, любий Рамо, і скажіть мені, як воно сталося, що ви з вашою здібністю відчувати, затямлювати й відтворювати найкращі місця великих майстрів, з тим запалом, який вони вам навіюють і який ви передаєте іншим, самі не створили нічого вартого?..
Замість того щоб відповісти, він похитав головою і скрикнув, підвівши палець до неба:
— А доля! Доля! Коли природа створила Лео, Вінчі[194], Перголезе, Дюні, вона посміхалась; вона прибрала статечного й поважного вигляду, коли породила мого любого дядька Рамо, якого десяток років називали великим Рамо, а потім того й не згадуватимуть. А коли втяла його небожа — скривилась, знову скривилась і ще раз скривилась. — І кажучи це, він всіляко кривив обличчя: на зневагу, на презирство, на іронію, і немов би місив руками шматок глини та посміхався з чудних форм, що надавав йому; потім відкинув недоладну мацапуру й промовив: — Отак створила вона мене й кинула до купи інших мацапур, до товстунів з обвислими черевами, до гамаликуватих, вирлооких апоплектиків, до кривошиїх, до кощавих з блискучими очима й карлючкуватими носами, і всі вони реготом зайшлися, побачивши мене, а я в боки взявся та й собі зареготав, їх побачивши, бо дурні й божевільні одне одного потішають, одне одного шукають, одне до одного горнуться. Коли б, потрапивши до них, я не знайшов готовісіньку програму, яка каже: гроші дурнів — маєтність розумних, мені мали б її дати.
Я зрозумів, що природа поклала мою власність у кишеню мацапур і вигадав тисячу способів, щоб вирвати її звідти.
Я. Ці способи я знаю, ви говорили мені про них, але чому серед стількох способів не спробувати ще й дати гарний твір?
Він. Це те саме, що одна світська людина казала абатові Леблану. Абат каже: «Маркіза де Помпадур[195] узяла мене за руку, привела мене на поріг Академії, а там пустила мою руку, я впав і зламав собі ноги». Світська людина йому відповідає: «Треба було б вам, панотче, підвестися й виважити двері головою». А абат йому: «Пробував я, і знаєте, що сталося? Ґулю на лобі набив…»
194
Леонардо Лео (1694–1744) та Леонардо Вінчі (1690–1726), італійські композитори, майстри неаполітанської оперної школи.
195
Жанна Антуанетта маркіза де Помпадур (1721–1764) — фаворитка Людовіка, мала літературний салон, сприяла розвитку мистецтв, впливала на політику.