Останній пророк

Спершись на ціпок і повільно розглядаючися на всі сторони, щоб не пропустити ані найменшої шкоди, додумував Давид ці гіркі думки й гадав, що вже заспокоївся. Думав, що вже байдуже дивиться на мертві галузки й голі стовбури. Але обманювався. Бо це не заспокоєння вступило до старечого серця, але обурення й гіркість доступили такого ступеня, що для їхнього виявлення не вистачало їм зовнішніх проявів. Та й до кого було кричати? Кого проклинати? Замало проклять і плачу, замало зойків і нарікань, не досить викриків болю! Та й які ще уста, гіркі і проклятливі, може ще мати людина після Єзекиїла?.. Тому й хотілося стояти спокійно, тихо позирати на руїну й гіркість свого безсилля занурити до безмежної терпкости народнього існування. Щоб біль власний став од того малим, маленьким, малесеньким — цілком непомітним! І коли припустив до своєї свідомости це порівняння, відчув Давид, що тепер таки насправді заспокоївся. Не було ради!.. Треба все починати наново: посадити смоківниці, щепити яблуні, підрізувати, обкопувати й підв’язувати!.. Нема ради: життя!.. І вже цілком зрівноважений обернувся Давид до доріжки, щоб вертатися до хати, але перед ним стояв Єгоханан.

Погляд старого роз’яснився. Мавши лише доньку Дебору, а від неї знов-таки лише внучку, тяжко ніс колись Давид кару безсинів’я. Потім, коли перетривала його душа тягар думок, перестав тим турбуватися. Навіщо йому сини, коли ввесь нарід став йому синами й доньками найулюбленішими? Є чим пишатися, над ким бідькатися, про кого турбуватися. Для власних дітей можливо й не було б уже в душі місця. Але в глибині істоти все-таки тремтіла легенька заздрість от хоч би до свого приятеля Захарія, що вже і після смерти, але дочекався сина. Тому-то, ставши опікуном Єгоханановим, звертав на нього більше уваги, ніж на інших дітей. Але далі цього зовнішнього Давидове зацікавлення хлопцем не сягало. При рідких зустрічах з приємністю вів рукою по довгих кучерях хлопчачої голови й питався про науку — от і все. Лише один раз розмовляв про хлопця з Елісебою. Від того часу не говорив з нею про вислід своєї ради. І тепер хотів пройти мовчки, але самітність думок на зруйнованій леваді спинила його: