Марш Радецького та інші романи

— Скажіть, пане полковнику, — спитав його цісар, — де ви шиєте свої шинелі? У Мілані? Я, на жаль, давно позабував тамтешніх кравців.

Штабний полковник Луґатті клацнув підборами й застебнув коміра.

— Тепер ви можете видатися лейтенантом, — сказав цісар. — Молодо виглядаєте!

І, приостроживши біластого, він учвал помчав до пагорба, де, цілком на взірець давніх баталій, зібрався весь генералітет. Цісар вирішив урвати «бойові дії», якщо вони аж надто затягнуться, бо прагнув подивитися дефілювання війська. Франц Фердинанд, звичайно, зробив би інакше. Той завжди ставав на бік котрогось «супротивника», починав віддавати накази і, звісно, завжди перемагав. Бо чи знайдеться в світі генерал, що переміг би престолонаступника? Цісар неуважно обвів своїми ясно-блакитними старечими очима довколишні обличчя. «Самі пустоголовці!» — подумав він. Ще кілька років тому це могло б його розсердити. А нині вже ні, тепер — ні! Він не знав напевне, скільки йому років, але відчував, коли його оточували інші, що дуже старий. Часами йому здавалося, наче він просто-таки лине геть від людей і від землі. Що довше він дивився на людей, то менші всі вони ставали, й слова їхні долинали до нього мовби з далекої далечіні і знов відбивалися від його слуху байдужою луною. І якщо з кимось, причетним до нього, траплялося лихо, він добре бачив, як не просто було іншим обережно повідомити його про те. Ох, не знали вони, що він усе спроможний витримати! Великі болі давно вже оселилися в його душі, і нові болі прилучалися до давніших, мов давноочікувані брати. Він уже не гнівався на повну силу. Він уже не радів усією душею. Він уже не страждав занадто тяжко. Тепер він справді урвав «бойові дії», і врочистий марш військ мав, урешті, початися. Вони вишикувалися на безкраїх полях, полки всіх видів зброї, на жаль, в уніформі захисного кольору — така собі новітня штука, що була цісареві не до серця. А проте ще полум’яніли криваво-червоні рейтузи кіннотників на тлі сухої жовтизни стерень, протинаючи сірість піхотних лав, як блискавка протинає хмари. Бліді й вузькі блискавиці шабель виблискували перед рухомими лавами. Червоні хрести на білому тлі жаріли позад кулеметних підрозділів. Мов боги війни стародавнього світу, їхали на своїх важких повозах артилеристи, а прегарні гніді й булані коні ставали дибки у своїй могутній і гордій покорі. У польовий бінокль Франц Йосиф бачив рух кожного окремого рою. Протягом кількох хвилин він відчував гордість за свою армію і протягом ще кількох — жаль за її втрату. Бо він уже бачив її розбитою й розсіяною, поділеною між багатьох народів його розлогої імперії. Велике золоте сонце Габсбурґів для нього вже заходило, розбите, роздроблене на багато невеличких сонячних кульок, що знову мали сяяти — уже як окремі самостійні світила окремих самостійних націй. «Їм просто не до душі, щоб ними правив я! — думав старий. — З цим нічого не вдієш!» — додав він подумки… Бо він був австрієць…