Тринадцята казка
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,
- ISBN: 978-617-12-1529-0
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Тринадцята казка». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої казки», а й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла під час народження.
Вийшовши на ґанок, я відразу ж збагнула, що помилилася. Це не був ранок. І в парку мерехтіло не сонячне, а місячне сяйво, оздоблюючи листя сріблом і чітко окреслюючи обриси скульптур. Я завмерла й задивилася на місяць. Це було бездоганно правильне бліде коло, що висіло у чистому безхмарному небі. Я так би й стояла до самого ранку, заворожено вдивляючись у нічне світило, але кіт, вимагаючи уваги, нетерпляче тернувся об мою ногу; я нахилилася, щоб погладити його. Але не встигла моя рука до нього доторкнутися, як він проскочив уперед, потім зупинився й озирнувся, наче запрошуючи йти за ним.
Піднявши комір пальта і засунувши змерзлі руки в кишені, я пішла за котом.
Спочатку він повів мене по зарослій травою стежині вздовж дальньої межі. Ліворуч яскраво виблискував тисовий живопліт; праворуч огорожа була темною, бо на неї падала тінь. Потім ми звернули до трояндового саду, де підрізані кущі здавалися всього лишень купами хмизу, й тільки майстерно оформлені краї насаджень оточували решту кущів хитромудрим візерунком у стилі садово-паркової культури часів королеви Єлизавети; вони звивалися сюди-туди і здавалися то темними, то сріблястими. Кілька разів мені хотілося зупинитися й помилуватися: то місячне сяйво відбивалося від якогось поодинокого листка так, що він був наче зі щирого срібла зроблений; то раптом на очі потрапляв величезний дуб, із надприродною чіткістю викарбуваний на тлі блідого неба… Але зупинитися я не могла. Увесь час кіт уперто й цілеспрямовано крокував уперед, піднявши хвоста і користуючись ним, наче туристичний гід парасолькою: сюди, будь ласка, йдіть за мною. В огородженому саду він стрибнув на кам’яну стіну фонтана і пройшов половину його периметра, не звертаючи ані найменшої уваги на красу відображеного у воді місяця, що виблискував, як начищена монета. Опинившись напроти аркового входу до зимового саду, кіт знову зіскочив додолу і попрямував до нього.
Під аркою він зупинився. Напружено прислухаючись, пильно подивився ліворуч, потім праворуч. Щось побачив. І блискавично метнувся в той бік.
Зацікавившись і водночас здивувавшись, я потихеньку пройшла вперед, стала на тому місці, де недавно стояв кіт, і озирнулася довкола.
Зимовий сад — мальовниче видовище, якщо бачити його в належну годину й у належну пору року. Він оживає і являє вам усю свою красу здебільшого при світлі дня. Нічному ж відвідувачеві доведеться приглядатися пильніше, щоб узріти його принади. Було надто темно, аби милуватися широким розмахом низьких гілок чемериці на чорній землі; надто рано для ніжної блакиті пролісків; надто холодно і пізно для квітів вовчої ягоди. Утім, залишалася ліщина; незабаром її віти мали прикраситися тремтливими жовтими китицями, але наразі краса зосереджувалася в самих вітах. Витончено-тендітні, безлисті, з маленькими бруньками, вони граціозно й елегантно вигиналися то в один, то в інший бік.
А біля ліщини виднівся заокруглений силует людини, зігнутої в три погибелі.
Я аж заклякла од страху і несподіванки.
Фігура сопіла й вовтузилася, час від часу пихкаючи і натужно рохкаючи.
За мить, що здалася вічністю, я похапцем прокрутила в голові все, що могло пояснити присутність іще однієї людської істоти у парку міс Вінтер серед ночі. Дещо я збагнула миттєво, навіть не замислюючись. По-перше, то не Моріс стояв там навколішках. Звісно, існувала велика ймовірність зустріти його в парку, але у мене навіть сумніву не виникло, що то не він. Це була не його жилава фігура, це були не його чіткі й розмірені рухи. Так само це була й не Джудіт. Чепурна й некваплива Джудіт, із бездоганними нігтями, гарною зачіскою та завжди до блиску начищеними черевиками — і чому б вона бабралася в землі посеред ночі? Це просто неможливо уявити. Отже, ці двоє відпадали.
Мій розум завагався між двома думками — сюди-туди, сюди-туди. Сотні разів.
Це міс Вінтер.
Ні, це не міс Вінтер, не може бути.
Та ні, то таки міс Вінтер! Я знала. Я відчувала це. То була вона, і двох думок тут не могло бути.
Але як же то могла бути вона? Міс Вінтер — квола і хвора. Її завжди возять в інвалідному візку. Вона надто погано почувається, щоб отак нахилятися й висмикувати бур’яни, тим паче — стояти навколішках на сирій холодній землі і шалено в ній ритися.
Це була не міс Вінтер.
Але якимось незбагненним чином, попри всі розумні аргументи — то вона.
Перша мить була нескінченно-довгою і сповненою сумнівів.
Друга мить, коли вона нарешті настала, принесла з собою розгадку.
Фігура завмерла… підвелася… повернулася… і я все зрозуміла.