Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

Чекаю від тебе листів, у яких сповістиш мене, що нового ти побачив, об'їжджаючи всю Сіцілію. Передусім хочу довідатися щось певне про Харібду. Щодо Сцілли, то я прекрасно знаю, що це - просто скеля, та ще й нічим не страшна для тих, хто пропливає мимо. Ну, а про те, чи відповідає Харібда всім тим розповідям про неї, то я просив би тебе бути докладнішим. І коли ти спостерігав (а таки варто приглянутися!), то напиши, чи лиш од якогось одного вітру вирує там вода, чи однаково крутить нею кожна негода; а ще - чи правда, що будь-яку річ, тільки-но потрапить у той крутіж, несе під водою багато миль аж ген, поки вона не випірне біля Тавроменійського(1) побережжя. Якщо ти мені все це опишеш, то я зважуся доручити тобі піднятись у мою честь на Етну, яка начебто поступово маліє й осідає. Такого висновку доходять з уваги на те, що колись мореплавці бачили її звичайно з дальшої віддалі. Але ж причиною тут може бути не осідання гори, а те, що вогонь, виснажившись, виривається з неї не так уже рвучко й розлого; через те, до речі, й димить вона з дня на день усе млявіше. Втім, імовірні обидва припущення: і те, що гора, яку щоденно пожирає вогонь, тратить на своїх розмірах, і те, що вона залишається такою ж самою, оскільки полум'я не з'їдає її, бо, зародившись у якомусь підземному жолобі, там воно й випасається, сама ж гора служить йому не поживою, а дорогою для виходу. В Лікії(2) є знаменита місцевість, яку тамтешні жителі називають Гефестіон; земля там наче подірявлена, й над тими отворами кружляє полум'я, але не завдає жодної шкоди тому, що народжується на тій землі. Вся ця область, отже, врожайна, багата зеленню, а вогонь, нічого не випалюючи, лише блищить, якийсь пониклий та лінивий.

Але відкладімо дослідження всіх тих явищ до того часу, коли ти напишеш мені, на якій віддалі від самої жерловини гори лежить сніг, що не тане й під літнім сонцем, не кажу вже про сусіднє полум'я. Але не маєш підстав дорікати мені всіма тими турботами: навіть коли б ніхто не давав тобі такого доручення, ти сам узявся б за це, спонуканий власним запалом,- хіба ж не описуєш Етну у своїх віршах, наважившись торкнутися того священного для всіх поетів місця? Та й Овідієві зайнятися тією темою(3) не перешкодило те, що її вже опрацював Вергілій(4); обидва вони не відстрашили Корнелія Севера(5). Це місце, врешті, виявилося вдячним для всіх; ті, що натрапили на нього раніше, на мою думку, не закінчили розмови, а радше запросили до неї інших. Адже велика різниця в тому, чи берешся за щось уже вичерпане, чи тільки подане, що з дня на день стає щедрішим: знайдене не може заважати новим знахідкам. Та й умови того, хто прийшов останнім, кращі: в його розпорядженні готові слова; розташувавши їх в інший спосіб, він надає їм іншого вигляду й при тому не послуговується чимось чужим: слово - спільне надбання; воно, стверджують знавці закону, не може стати власністю, хоч скільки ним користуйся. Отож, або я тебе не знаю, або вже від самого вигляду Етни у тебе слинка покотиться. Ти ж таки прагнеш написати щось величне, що можна було б поставити поряд із раніше написаними творами. Сподіватися на щось більше тобі не дозволяє скромність; вона ж у тебе така, що при загрозі перевершити когось із давніших ти, здається, тут же загнуздав би свій хист, настільки шануєш попередників!