В океані

Фролов заговорив з Агєєвим, коли, піднявшись на місток, мічман почав ретельно оглядати, чи не облупилась де фарба під час походу, чи не треба заново промазати мазутом металеві частини, які можуть поіржавіти.

Сергій Микитович зупинився біля сигнальної щогли — як завжди, зосереджений, трохи похмурий. Останнім часом мало говорив з Фроловим, хоч частенько заглядав у лазарет — провідати, як одужує старий друг. Але так виходило, що майже завжди зустрічав там Таню Ракитіну і ніяковів, втрачав дар мови, пробурмотівши кілька слів, розтривожений, спітнілий від хвилювання виходив з лазарету, повільно причиняючи за собою двері.

І тепер боцман звично хмурився, проте в очах була велика, затамована радість. Щасливо, раніше належного строку, закінчувався похід. І, стоячи поряд з північноморським дружком, Агєєв стримано посміхнувся у відповідь на широку посмішку Фролова.

— Добре як на душі, Сергію Микитовичу! Кінчаємо похід, знову в рідне Заполяр'я вступили.

Мічман коротко кивнув.

— А ви мене поздоровите скоро! Першим поздоровите — як старий бойовий друг.

— З тим, що у військовий флот переходиш знову? Як же, чув, радий.

— Та ні, Сергію Микитовичу, не тільки з цим. Пам'ятаєте, при нашій зустрічі на Балтиці ви правильно сказали: моряк не зозуля, міцне гніздо звити повинен. Я, нарешті, хорошу дівчину знайшов — на все життя подругу.

Фролов не помітив, як повернулось до нього здивоване обличчя друга, що стояв поряд, грізно піднялись світлі, як у тигра, очі. Він продовжував, весь під владою нового захоплення:

— Знаєте, — Ракитіну Таню! Оце дівчина! Ходила коло мене, ночей не спала… Вона й про вас так хороше говорить, дуже поважає вас, тільки боїться трохи. Сьогодні раптом зрозумів — люблю я її. Прийдемо в базу — весілля справимо.

Агєєв не відповідав. Фролов опустив бінокль. Побачив, що Сергій Микитович стис поручні своїми могутніми руками, не зводить очей з сірих, де-не-де спінених хвиль, що бігли здалека.

— Та ти що — вже говорив з нею? — дивно зміненим голосом спитав нарешті Агєєв.

— Поки що не говорив, але ж сказати недовго. У мене до неї така любов! А передо мною ще жодна дівчина не встояла.

Він тільки пізніше зрозумів, чому так весело, з таким полегшенням розреготався Агєєв. Дивився на мічмана здивовано — не так часто бачив, щоб сміявся старий друг.

— Ну-ну, йди кажи, — сказав жартівливо Агєєв. — Дивись тільки не помились у розрахунку.

— Чого це ви такі веселі? — спитав підозріливо Фролов. Він підняв бінокль.

— Ех, Сергію Микитовичу, даремно ви до дівчат такі байдужі. За вас кожна з радістю пішла б. Тільки цій справі більше уваги приділяти треба…

— А ви, товаришу сигнальник, замість сторонніх розмов краще б за морем уважно стежили, — раптом різко й холодно сказав Агєєв. — Чому не доповідаєте про щогли кораблів — по носу курсовий кут десять?

— Щогли праворуч десять градусів! — крикнув Фролов. Не встиг мічман договорити, а він уже сам помітив ледь проступаючі вістря над далеким рубчастим горизонтом. Тільки яструбині очі Агєєва, не озброєні біноклем, змогли розрізнити раніше за нього ці верхівки щогл.

— Щогли військового корабля. Крейсер. Іде курсом на нас! — дзвінко доповідав Фролов. — Силуети двох міноносців. Наші військові кораблі на горизонті.

— Наші кораблі. Крейсер і два міноносці, — підтвердив, вдивляючись, Сливін…

Стукаючи каблуками, мічман збіг з містка. «Чи не приревнував мене? — раптом подумав Фролов. — Та ні. З якої б речі?» Ніколи він не бачив, щоб Сергій Микитович гуляв або довго розмовляв з нею. Ніколи Агєєв не прохопився словом про своє почуття до Тані. Чому ж так грубо осадив? Природно — зробив зауваження по службі: «Справжній боцман — причепа і грубіян», згадалася жартівлива оцінка Кульбіна. «Ні, не можу на нього ображатися», не опускаючи бінокля, думав Фролов.

Агєєв пройшов на ют. Сама по собі рука потяглася в кишеню, вийняла різноколірну люлечку. Повільно набив люльку тютюном.

Вдалині велично пливла громада доку; вона здавалася зовсім нерухомою, тільки перед носовими торцями здіймалися піняві фонтани хвиль, що били в понтон. Біля тросів чорніли манюсінькі постаті вахтових. Сергій Микитович знав, що там стоять надійні люди: боцман Ромашкін, Мосін, Щербаков, інші матроси, яким він зумів, мабуть, передати дещо з свого багаторічного досвіду.

Все ясніше вимальовувався попереду горбатий силует Рибачого — нашої північноморської твердині, один погляд на яку підняв у душі вихор спогадів і почуттів. Усе виразніше виростали силуети кораблів. Чітко було видно обводи їх високих і струнких бортів, гармати з чохлах і торпедні апарати.