В океані
- Автор: Панов Николай Николаевич
- Серия: Орли капітана Людова #2
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. Черторижська
- Жанр: Морские приключения
Электронная книга - «В океані». Краткое содержание книги:
Повість В океані веде читача в балтійське приморське містечко, в шведський і норвежський порти, біля яких лежить шлях експедиції радянських кораблів. Орли капітана Людова, діючи вже в післявоєнні роки, руйнують хитрий задум заокеанських диверсантів.
— Але ж Шубіна сама зізналася в убивстві, — сказав мічман неуважно, ніби думаючи про щось інше.
Майор замислено креслив олівцем на папері.
— Так, чому вона зізналася в тому, чого не зробила? Може, злякалася за Жукова, якого справді полюбила… Але більш правдоподібний інший мотив. Шубіна зміркувала сама, що, зізнавшись в убивстві незнайомця, має шанс затемнити справжню картину злочину. Цей негідник розбестив її, поступово перетворив на розтлінну і брехливу істоту.
— Кігтик застряв — птах пропав, — придушеним голосом сказав Агєєв.
— Саме так, Сергію Микитовичу. Те, до чого дійшла Шубіна, — страшне застереження іншим… Отже — план виник, треба було його негайно здійснити. Він перетягнув оглушеного від вікна до столу, прикінчив ударом ножа. Обчистив його кишені, забувши, правда, про ампулу в лацкані піджака… Одночасно з цим він обдумував новий злочин. Він бачив, як вибігла Ракитіна з кімнати, помітив на підлозі перстень і обривки знімка. І в нього виникла ідея компенсувати провал конспіративної квартири вербовкою нової жертви. Цією жертвою повинна була стати Тетяна Петрівна.
— Значить, він пересунув меблі, коли обривки знімка шукав?
— Він пересунув меблі, він підняв з підлоги утюг, стер з нього відбитки пальців Тетяни Петрівни, але мав необережність залишити на дзеркалі сліди власних пальців… Він не міг згадати, що утюг звичайно стояв у Шубіної на вікні, за завіскою, і поставив його на тумбочку, розбивши спохвату статуетку… Коли б. Ракитіна не наважилась одразу прийти до нас і повідомити про все, нам не так легко було б виявити її участь у справі… Шпигун зробив усе залежне від нього, щоб Ракитіна безповоротно загинула, проявивши слабкість духу, стала зрадницею Батьківщини.
Голос майора пролунав так нещадно, що в Агєєва похололо в грудях. І разом з тим глибока радість усе більше охоплювала його.
— Як це сталося, товаришу майор, що ми наче все з однією людиною зустрічалися? — спитав мічман. — І Кобчиков — Мекензі Форд, і той, що Тані підморгував, і той, що Фролова ударив, і що на маяку був, як його норвежці описували, — всі точно на одне лице.
Андросов підвівся, зняв з полиці томик у строкатій суперобкладинці.
— На це запитання, товариші, здається мені, відповідає книжка, яку я купив у бергенському магазині. Ця стряпня якогось Флоерті, що прославляє діяльність Федерального бюро розслідувань, дає деякі цікаві фактичні відомості… Я наведу вам уривочок з англійського тексту.
Людов слухав з цікавістю. Андросов розкрив книжку на закладеній тасьмою сторінці.
— «Гувер з винятковою ретельністю добирає потрібні йому кадри, — перекладав Андросов. — Установлені зовнішні стандарти, яким повинен строго відповідати спеціальний агент ФБР. Він повинен мати вік 25–40 років, середній зріст, сильну мускулатуру і велику витривалість, мати прекрасний зір і добрий слух: чути неголосну розмову на відстані до п'яти метрів. Але насамперед його зовнішність не повинна впадати в очі і хоч скільки-небудь запам'ятовуватися».
Андросов поставив книжку на полицю.
— Ця цитата дуже доречна, — сказав майор. — Пригадую, наш друг, співробітник міліції, ніяк не міг описати портрет убитого. Цим агент «Ф 96» і був схожий на всіх інших агентів. Подивіться на знімок — у нього правильне, майже приємне, але таке стандартне, ординарне обличчя, що не запам'ятовується! Вони однакові своєю безбарвністю, вмінням непомітно пристосовуватись до будь-якого середовища.
Взявши з столу знімок, він замислено розглядав його.
— Думаю — ми не помилимось, знищивши тепер цей фотодокумент. В руках ворога він здавався страшним знаряддям шантажу. Переставши бути таємницею для нас, утратив будь-яке значення й силу.
Людов зробив два швидких рухи — фотокартка перетворилася на клапті вкритого лаком картону. Майор потягся кинути їх у попільницю на столі.
— А може, дозволите віддати ці обривки їй? — зніяковіло піднявся мічман. Смужка комірця різкіше біліла навколо його могутньої шиї. — Спокійніше дівчині буде, коли сама в море їх кине.
— Що ж, Сергію Микитовичу, віддайте, — розуміюче посміхнувся Людов.
— Дозвольте бути вільним?
— Ідіть, Сергію Микитовичу, — сказав Андросов.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ЛЮБОВ АГЄЄВА
Салон хитнуло, в товсте скло ілюмінатора вдарив пінявий пухирчастий сплеск. На кілька секунд потемніло, потім у стікаючих по склу струменях, по мідному обідку ілюмінатора заграли відблиски сонця.