Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Віветта раділа, як дитина, але йому й це було байдуже. Весь Марракеш, усе Марокко, весь світ…
Ота провів Віветту додому, пішов до кафе й замовив собі анісетти. Випив три чарки, і йому раптом стало не тільки байдуже до всього, але й смішно. Замовив четверту чарку, й усе знову перевернулося догори ногами, хоч сядь та плач. Тоді він зробив собі в чарці міцний розчин солі й випив. Його приятель Януш Олешинський свого часу рекомендував це як ефективну протиотруту, коли голова чманіє від алкоголю.
Заточуючись, Ота поплентав до готелю. Перед баром стояло знайоме авто, а в барі сидів Сі Омар Тазі в чудовому фланелевому костюмі, краватці, з хустинкою в кишеньці — все бежевого кольору.
— Voila! — засміявся він і підняв склянку з шампанським. — Наш маестро механік. Не хочете посидіти зі мною?
— З радістю, — сказав Ота. — Але, якщо дозволите, я вип'ю тільки каву.
Сі Омар не заперечував, і якусь хвилину вони розмовляли про погоду, про страшну спеку. Сі Омар сказав, що це ще не дуже жарко для цієї пори року й для. Марракеша. Кава допомогла більше, ніж сіль, і коли Сі Омар розгорнув на столику схему машини й запита», чи «маестро» знає, що це таке, Ота кивнув. На схемі були німецькі пояснення, писані готичним шрифтом, однак зрозумілі для кожного, хто хоч трохи працював у Німеччині. Та голова в нього ще трохи наморочилась, і він уп'явся під столом нігтями в долоні, щоб біль привів його до тями.
— Так, знаю. Це машина для виготовлення таблеток.
Сі Омар вирячив на нього очі.
— Чудово! Просто чудово! — Він смикав себе за пальці, й вони хрускали, наче сушняк у лісі під ногами; на лівому вказівному пальці у нього був перстень з великим каменем, червоним, як вино. — Чудово! А якби всі деталі були упаковані в ящиках — чи змогли б ви все це зібрати за схемою?
Ота засміявся:
— За кого ви мене маєте?..
— Вибачте, — сказала Віветта, яка раптом підійшла до них і, відсунувши схему, почала наливати Сі Омарові, невідривно дивлячись на Оту.
Він затнувся.
— Звичайно, це не так легко, та коли ви заплатите, я складу, скажімо… скажімо… Скільки дасте?
— А скільки ви хочете?
— Де це?
— У мене на фабриці. Недалеко від Марракеша… якихось п'ятдесят кілометрів.
— Вибачте, — сказала Віветта, відсунула схему, щоб забрати чашку, але очі її і на мить не відривалися від Оти.
Він опустив голову й дивився на перстень Сі Омара.
— П'ятсот франків, житло, харчі, вино, сигарети. За тиждень я зміг би впоратися. Звичайно, гарантії не даю, — сказав Ота.
— Тобто як не даєте? — запитав Сі Омар. — Не гарантуєте, що машина працюватиме?
— Не гарантую, що впораюся за тиждень! — Ота говорив різко, аж сам дивувався. Певно, на нього ще й досі діяла анісетта. — Можливо, це триватиме десять-чотирнадцять днів. Але ця машина працюватиме, я гарантую. — І озирнувся. Віветта стояла як укопана. — Ще кави! — крикнув він. — Велику чашку! Я їду в цей проклятий блед!
— Ну, ну! — Сі Омар підвів палець. — Тільки без епітетів, будь ласка! Туди всього чверть години їзди од веселого містечка. Надзвичайно веселого! — Він озирнувся на Віветту й нахилився до Оти через стіл. — Таких дівчат ви матимете там цілий гарем. А цих п'ять сотень я вам дам…
— Наперед?
— Що ви, — сказав Сі Омар. — Я ж вас не знаю.
— Тоді дні сотні завдатку.
— Сотню, — сказав Сі Омар.
— Давайте!
Ота взяв сотню, зіжмакав і дивився, як Віветта несе йому каву. У нього було таке враження, що почуття його зненацька різко загострилися, що він бачить навіть те, чого раніше ніколи не помічав, наприклад, що Віветта надзвичайно гарна й водночас така бридка, що її можна цілувати й лупцювати, потім знову цілувати і зрештою вигнати за двері, а потім плакати за нею й просити пробачення. Чому це так?.. Ще до того як Віветта поставила чашку на стіл, у голові його зринула думка, котра не мала до Віветти ніякого відношення, проте була важливіша, ніж сто Віветт, ніж цілий гарем Віветт у веселому містечку Сі Омара. Він одсунув каву, повернув Сі Омарові гроші і встав:
— Знаєте що? Залиште собі цю сотню.
— Що? — Сі Омар почервонів. — Це означає… Ви, може, хочете сказати, що цього мало? Я дам вам більше, але тоді, коли машина буде зібрана. Дам вам шість сотень… навіть сім. Але це моє останнє слово!
— Я не хочу ваших грошей! — вигукнув Ота. — Я можу заробити їх і тут, чого мені їхати в якусь діру. — Він знову сів і до болю вп'явся нігтями в долоні. — Залиште собі гроші, а мені дайте документи.