Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Нарешті Ота теж засміявся, що Марокко все ж таки варте його поневірянь, хоча… хоча…
— Що — хоча? — запитала Віветта.
— Нічого. Це я просто так, — сказав він і подумав: «Хоча бути тут похованим я б не хотів».
Ота роздивлявся Марракеш, бачив коричневе море пласких дахів. Ліворуч височіла Кутубія, за нею хвилювалося море — блед, а ще далі сміявся Високий Атлас тисячею гострих, білих зубів. Якщо примружити очі, то замість засніжених гір можна було побачити суцільну, довгу, спінену хвилю, яка котиться сюди і колись неодмінно поглине все —' пальми, людей, будиночки. Все — за винятком, може, Кутубії.
Вони довго стояли під пекучим сонцем. Потім з'явилися кілька англійських туристів, заклацали апаратами, позирали на Віветту, а один навіть сфотографував її, немовби вона була з зоологічного саду. Однак Віветта не заперечувала, навпаки, вона засміялась, сказала Оті по-арабському, що в юнака гарні білі штани, які йому, Оті, теж пасували б. І набагато більше, бо він не такий гладкий.
— Не мели дурниць, — розсердився Ота. — Я не граю в теніс.
Та коли після обіду він повернувся в кімнату, на стільці лежали білі полотняні штани. На жаль, вони були на нього завеликі, і Ота побіг з Віветтою міняти їх. Нафарбована дівчина в універмазі посміхалась і одвертала носа від нього, цього білого, який дозволяє, щоб його одягала арабка. Але все ж таки вона подала інші штани, вужчі в поясі, й Віветта була щаслива, а потім був щасливий і він, хоч добре не знав чому. Мабуть, тому, що побачив себе в дзеркалі геть білого — білі штани, білі черевики, біла сорочка. І капелюх на ньому теж був майже білий.
Потім Ота повернувся до універмагу сам і купив собі ще захисні окуляри. А для Віветти, щоб зробити їй приємність, вибрав коробочку пудри. На жаль, нафарбована дівчина запитала, чи це для тієї «dame de couleur»[44], і коли він потвердив, тицьнула йому іншу пудру, коричневу, як какао. Ота вирішив не купувати її.
Він ішов вулицею в нових окулярах, побрязкував у кишені монетами, як Фавлер, і роздивлявся, що б купити іще. Його охопило нездоланне бажання придбати якнайбільше речей. Наче у нього в кишені лежав набитий грішми гаманець Кліке, а не кілька нещасних франків. Він насилу стримався, щоб не купити японську авторучку з маленьким компасом у ковпачку — це диво техніки коштувало всього вісім п'ятдесят — зовсім дешево! «Ні, я не маю права витрачати останні гроші. То було б справжнє божевілля».
На хвилину йому здалося, що він грає на сцені якогось багатого, безтурботного туриста, котрому до всього байдуже. На жаль, це справді була тільки роль, а білі штани — тільки маскарад. Як оті три джелаби вчора й позавчора. Весь час маскарад, весь час різні ролі — боксер, турист, Густ Сауліт, майстер холодильників, віруючий католик, який цілує руку абатові Гайяру. Хай йому чорт!
Повернувшись до готелю, він ліг і вже почав дрімати, коли прибігла Віветта й сказала, що якийсь чоловік унизу не може завести автомобіль. Ота надів темні окуляри й панаму, щоб бути соліднішим, збіг униз і почав заклопотано оглядати мотор. І знову гра, бо нічого складного тут не було — просто свічки так забруднилися, наче власник машини викупав їх у мастилі. Це був марокканець, хоч мав на собі чудовий європейський костюм із сирового шовку й синю краватку в оранжеву смужку.
Гарна краватка. Гарний чоловік. Під носом шнурочок вусиків, очі, як у рисі. Певно, він був справжній красень, поки не розповнів. Тепер обличчя його розпливлось і скидалось на надуту гумову кулю з написом: «Liberte, egalite, fraternite»[45] під двома триколірними стрічками.
— Машина у вас чудова, мосьє, але треба надіти на поршень нові кільця…
— Нові кільця, кажете? — перепитав товстун. — А ви змогли б це зробити?
Ота сказав, що зміг би, тільки у нього помає ніяких інструментів.
— Мотор потягне, але стукотітиме й перевитрачатиме бензин.
— Ви автомеханік?
— Не тільки, мосьє. Якщо у вас є підіймальна кліть або аероплан, то я полагоджу і їх.
— Скільки я вам винен?
— Скільки дасте.
Спершу товстун дав двадцять франків; потім розщедрився на тридцять. Завівши мотор, він вихилився ще раз із віконця машини.
44
Кольорової дами (франц.).
45
Свобода, рівність, братерство (франц.).