Ліки від страху
- Автор: Вайнер Аркадий Александрович, Вайнер Георгий Александрович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0247-3
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Ліки від страху». Краткое содержание книги:
Вістря роману спрямоване проти споживацького ставлення до життя.
— Так я ж не заперечую, — бубонів таксист, не дивлячись на Савостьянова. — Халтурив, признаюся, чого ж туману напускати… Ні-і, товаришу начальник, брехати я не люблю…
— Так і я ж кажу, що брехати не треба, — вторував йому Савостьянов.
— І я кажу, чого брехати… Признаюся…
Я розгорнув додаток до «Вечірки» і став читати оголошення. «Продаю пальму Хамедореа і шість бджолосімей», — сповіщав якийсь Писчаскін. «Молодята наймуть квартиру на тривалий строк. Телефон 458-39-07, спитати Едика…» Молодець Едик, оце впевненість у міцності молодої сім'ї! Позаздриш…
— А пасажира я не знаю… — тягнув тим часом таксист. — Звідки мені його знати?.. Ні, не знаю, по бачив його ніколи.
— Не знаєш? — дивувався Савостьянов. — А чого ж ти йому кричав: «Сенько, біжи!»? Адже кричав? Чи здалося мені?
— Ну, кричав.
— Виходить, знаєш, що це Сенько, а не Колька й не Паніка?
— Не знаю, — хитав головою хлопець.
Я подумав, що цьому клієнтові Савостьянова не вистачає, певне, «психологічного інтер'єру» і було б дуже доречно додати до нього пальму Хамедореа.
— Як же не знаєш?
— Не знаю, і край, — повторював таксист тупо. — Я не я…
— А коняка твоя? — спитав Савостьянов спокійно.
— А коняка моя, — так само спокійно сказав хлопець. — Мені клієнт куди скаже везти, туди я і везу…
— Тому ти від нас тротуаром помчав на третій швидкості?
— Так ви ж сирену ввімкнули!. А я лякливий.
— Ну гаразд, — зітхнув Савостьянов і кивнув на паперовий згорток, що лежав на столі. — Це чиї речі?
— Це речі пасажирські, — завчено відповів таксист.
— Тобто?..
— Тобто приватна власність пасажира.
— Сенька?
— Сенька… — Таксист помовчав трохи й незворушно додав: — Або ще когось із попередніх десяти за цілу зміну…
Савостьянов недобре глипнув на нього спідлоба, на що хлопець вкрай нахабно, з тріском за вухами, позіхнув, потягуючись, повів широчезними плечима й сказав ліниво:
— Ти мене на словах не лови, Миколо Івановичу, коли на ділі не спіймав. Я тебе поважаю, ну й ти не забувай, що я не фарцівник якийсь шмаркатий… Зрозумів?
— Ще б не зрозуміти, — сказав Савостьянов і обернувся до мене: — Глянь на нього: найліпший друг і головний компаньйон Сенька Супоницького, три спільних приводи у різний час і в різні місця за одне й те саме: спекуляція і валюта…
Савостьянов розгорнув згорток і розплав на столі невелику пачечку доларів і акуратний стовпчик золотих монет.
— Вчора ми їх нарешті прихопили на гарячому, ну Сонько Й рвонув дворами. Я, звісно, за ним. А він баскетболіст, зараза, сили в нього до біса; він собі гуляє, випиває та відпочиває, а я тут на роботі замотаний, та ще меніск у мене в коліні. Швидко, гад, бігає, — Савостьянов засміявся несподівано, — та я його наздогнав, звичайно. У нього — фізкультура і страх, а в мене — обов'язок і злість. Схопив за довгі патли і в бак для сміття засунув. Тримаю і своїм кричу, щоб допомагали. Ну, хлопці підбігли, сидимо ми на ньому вдвох, а він ще: «Руки боляче!» Сильно, значить, ми його притиснули, ну та й нам, думаю, аби не слабо. А на задньому сидінні у цього діяча знаходимо сто сімдесят п'ять доларів і десять «джорджів». І після цього мій процесуальний супротивник, — Савостьянов звинувачувально тицьнув пальцем у бік таксиста, — не зводить щиросердно зізнаватися і відверто розкаюватись. Тьху!