Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Себто віз поки що й нині там, хоч візничі його — Лебідь, Рак та Щука — і тягнуть, намагаються його тягти, але кожен у свій бік. І кожен терпить крах, хоч всі ми — є синами, далекими— предалекими потомками праматері нашої Єви!
Шкода, що не всі її визнають за свою праматір. А пора вже, ой пора!
Вже й генетики вийшли на Єву, а ми — принаймні, частина з нас — все ще шукаємо своїх предків серед мавп.
РАДІСТЬ ПОДРУЗІ ОБІЙМАМИ ДАТИ…
У кожного народу, що був чи й нині сущий, своє уявлення, розуміння і сприйняття смерті. І в той же час у чомусь вони тотожні і спільні, адже всі ми живемо на одній планеті і доля у нас навзагал одна. Всі ми смертні — від царя до раба, від генія людства до нікому не відомого пастуха чи селянина-орача. Від злочинця до святенника.
Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).
В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:
Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.
Отож, Гільгамеш…
Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає «предок-герой» — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву «Про того, який все бачив».
Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:
«Якщо впаду я — залишу ім’я».
Він його і залишив.
Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там
чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…
А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.
— Ти хто такий, мандрівниче? Чого ти шукаєш і чого прибув на край світу до моря Смерті? — поспитала вона прибульця. — Давним давно не бачила я тут двоногих, духу людського не чула.
Гільгамеш відповів хто він такий, сказав, що прибув на край світу в пошуках безсмертя. Де його не шукав — немає ніде безсмертя. Може воно є на краю світу?
— Яке вічне життя? — подивувалася тамтешня володарка. — Чоловіче, схаменися! На кінці світу є лише смерть — тут її володіння.
І так ще йому відповіла:
— Що ж мені тепер робити? — запечалився прибулець.
— Відомо що, — відповіла Сідурі. — Ти живий? Живий. То й радуйся життю, покіль живий. І вся тут мудрість.
Істина в словах Сідурі була вічною, але Гільгамеш відмовився повертатися у світ людей і «жити, поки живий». Він багнув знайти безсмертя. Тож подався далі. В пошуках все того ж безсмертя. Перепливши через темні води, він нарешті дістався другого берега моря Смерті. Там споконвіку мешкав Утнапішті — єдиний безсмертний у всьому світі.
— Дарма ти шукаєш те, що… шукаєш. Та і як можна знайти те, чого нема? — сказав він нашому герою. — Боги визначили людині життя і смерть, тож мусиш жити — поки живий… А смерть прийде — помреш. І вся тут мудрість.
Аби втішити засмученого пошуковця вічного життя, Утнапішті розповів, що на дні моря Смерті росте одна незвичайна квітка… Ні, ні, не безсмертя, безсмертя й вона не дає. Але молодість може повернути і таким робом дещо продовжить життя…