Цинкові хлопчики

У нас свої уявлення про героїв і мучеників. Якби тут мова йшла про честь і гідність, то ми підвелися б і мовчали перед пам’яттю майже двох мільйонів загиблих афганців... Загиблих там, на своїй землі...

Скільки можна ставити це вічне запитання: хто винен? Ми винні — ти, я, вони. Проблема в іншому — у виборі, котрий є в кожного з нас: стріляти чи не стріляти, мовчати чи не мовчати, йти чи не йти? Запитувати потрібно в себе. Кожен хай спитає в себе... Але ж немає досвіду ввійти в себе, усередину себе... Знайти відповіді самому... Звичніше бігти на вулицю під знайомі червоні прапори. Не вміємо жити без ненависті. Не навчилися ще.

Тарас Кецмур, один із моїх героїв... Але не той, якого ви бачите зараз у залі суду, а той, інший, яким він повернувся з війни, так мені про це розповідав... Я зачитаю вам із книги?

«Неначе я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але я чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: “Дайте молоток”. Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: “Дайте молоток”... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: “Подайте молоток”. Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені заговорити з ними так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стулені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я і справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: “Дайте мені молоток...”».