Цинкові хлопчики

Що я мушу відстоювати? Своє письменницьке право бачити світ таким, як я його бачу. І те, що я ненавиджу війну. Чи я повинна доводити, що є правда і подоба правди, що документ у мистецтві — це не довідка з військкомату і трамвайний квиток. Ті книги, що я пишу, це і документ і водночас мій образ часу. Я збираю подробиці, почуття не лише з окремого людського життя, але й зі всього повітря часу, його простору, його голосів. Я не вигадую, не домислюю, а збираю книгу із самої дійсності. Документ — це і те, що мені розповідають, документ, частина його — це і я як художник зі своїм світоглядом, відчуттям.

Я пишу, записую сучасну, плинну історію. Живі голоси, живі долі. Перш ніж стати історією, вони — ще чийсь біль, чийсь крик, чиясь жертва чи злочин. Незліченну кількість разів я ставлю собі питання: як пройти серед зла, не збільшуючи у світі зла, особливо тепер, коли зло набирає якихось космічних розмірів? Перед кожною новою книгою я питаюся про це. Це вже мій тягар. І моя доля.

Письменництво — доля і професія, у нашій нещасний країні це навіть більше доля, ніж професія. Чому суд двічі відхиляє клопотання про літературну експертизу? Тому що відразу б стало зрозуміло — тут немає предмета суду. Судять книгу, судять літературу, припускаючи, що оскільки це документальна література, то її можна щоразу переписати заново в догоду нагальним потребам. Не дай Боже, щоб документальні книги виправляли упереджені сучасники. Нам би залишились лише відгомони політичного борсання і забобонів замість живої історії. Поза законами літератури, поза законами жанру твориться примітивна політична розправа, що зведена вже до рівня побутового, я б навіть сказала, до комунального рівня. Слухаючи цей зал, я часто ловила себе на думці: хто ж наважується нині кликати натовп на вулицю, натовп, що не вірить уже нікому — ні священикам, ні письменникам, ні політикам? Він хоче лише розправи і крові... І підвладний лише людині зі зброєю... Людина з пером, точніше, з авторучкою, а не автоматом Калашникова, його дратує. Мене навчали тут, як потрібно писати книги.

Ті, хто покликав мене до суду, відмовляються від того, що говорили кілька років тому. У їхній свідомості помінявся шифрувальний ключ, і вони вже читають попередній текст інакше або зовсім його не визнають. Чому? Та тому, що їм не потрібна свобода... Вони не знають, що з нею робити...

Я добре пам’ятаю, якою була Інна Сергіївна Галовньова, коли ми зустрілися, я полюбила її. За біль, за правду. За змучене серце. А нині — це вже політик, офіційна особа, голова клубу матерів загиблих солдат. Це вже інша людина, від колишньої — у неї лише власне ім’я та ім’я загиблого сина, якого вона вдруге принесла в жертву. Обрядове жертвоприношення. Ми — раби, ми — романтики рабства.