Крейдяна Людина

Ні! Я підбігаю до нього і падаю на коліна.

— Хлоє!

Я відкидаю каптура її куртки. Її обличчя бліде, а на шиї видніються червоні сліди, але вона дихає. Уривчасто, ледь чутно, проте дихає. Не мертва. Поки що.

Ми прибігли якраз вчасно, і нехай я хочу знайти його, подивитися йому у вічі, із цим доведеться зачекати. Зараз найважливіше подбати про Хлою. Я повертаюся до Гоппо, який стривожено чекає на краєчку галявини.

— Треба викликати «швидку».

Він киває, виймає телефон і супиться.

— Поганий сигнал. — Та все одно прикладає його до вуха…

…Аж раптом його більше немає. Ані телефона, ані вуха. Там, де воно було, тепер зяюча кривава дірка. Я бачу, як зблискує сталь, струменем б’є темно-червона кров, а потім його рука спадає до пояса, тримаючись на кількох клаптях волокнистих м’язів.

Я чую крик. Не Гоппо. Він дивиться на мене безмовно, а тоді з гортанним стогоном падає на землю. Це я волаю.

Отець Мартін переступає розпростерте тіло Гоппо. В одній руці він тримає сокиру, блискучу й заляпану кров’ю. Зверху піжами він одягнений у робочий комбінезон.

«Він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував».

Він тягне одну ногу, важким кроком підступаючи до мене. Його дихання уривчасте, його обличчя витягнуте і ніби воскове. Він скидається на ходячого мерця, лишень його очі напрочуд живі й палають таким світлом, яке мені випадало бачити тільки раз. У Шона Купера. Його очі горять божевіллям.

Я насилу підводжуся. Усі нервові закінчення спонукають мене тікати. Та хіба я можу покинути Хлою і Гоппо? Я навіть не знаю, скільки часу залишилося Гоппо до того, як він спливе кров’ю.

Мені вчувається, ніби десь далеко завивають сирени. Може, то лише моя уява. Та з іншого боку, якщо мені вдасться його заговорити…

— То ви збираєтесь усіх нас повбивати? Хіба вбивство — не гріх, отче?

— «Той, хто згрішив, той мусить померти. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність з грішником»[22].

Я не відступаю, хоча коліна підломлюються вже від самого погляду на блискуче лезо його сокири, з якого скрапує кров Гоппо.

— То це тому ви хотіли вбити Ханну Томас? Бо вона була грішницею?

— «Задля повії можна зубожіти до куска хліба, тим часом як замужня на дороге життя полює. Чи ж можна в пазуху вогню набрати так, щоб одежа не згоріла?»[23]

Шаленець наближається, ушкоджена нога загрібає опале листя, а сокира хилитається в його руці. Це те саме, що намагатися завести розмову з біблійним Термінатором. Утім, я відчайдушно, вже охриплим голосом, веду далі: