Місто дівчат

Тітка пильно дивилася на мене, немовби визначаючи, правду я кажу чи брешу. Урешті махнула рукою. Може, повірила мені, а може, і ні. Напевно, вирішила, що це й так не має значення. А я не мала сили захищатися. Та й захищати особливо не було що.

— Нащо ти це зробила? — у її голосі було більше подиву, ніж осуду. Коли я відразу не відповіла, вона додала: — Забудь. Причини завжди ті самі.

 — Я думала, що Една крутить з Ентоні, — пробелькотіла я.

— Але це неправда. Я знаю Едну і можу запевнити тебе, що це неправда. Вона ніколи на таке не йшла і не піде. Та й навіть якби це була правда, це ж не причина так поводитися, Вівіан.

— Вибачте, будь ласка, — знову сказала я.

— Цю історію передрукують усі бульварні газети, ти ж знаєш. У всіх містах країни. «Вераєті» напише про це. Усі таблоїди в Голлівуді. І в Лондоні теж. До Олів цілий день видзвонювали репортери — просили про коментар. Біля службового входу стовбичать фотографи. Страшна невдача для такої жінки, як Една, — для жінки з такою гідністю.

— Скажіть мені, що я можу зробити. Будь ласка.

— Нічого, — відповіла вона. — Поводитися скромно, тримати рота на замку і сподіватися, що всі тебе пошкодують. Більш нічого. До речі, я чула, що ви з Олів ходили вчора вночі у «Лелеку».

Я кивнула.

— Не хочу, щоб це прозвучало пафосно, Віві, але ж ти розумієш, що Олів врятувала тебе від катастрофи, правда?

— Розумію.

— Можеш собі уявити, що б тобі сказали батьки? У такому середовищі, як ваше? З такою репутацією? І ще й з фотографіями до того всього?

Я прекрасно могла це уявити. Бо вже уявляла.

— Не зовсім справедливо вийшло, Віві. Усі інші муситимуть прийняти удар на себе — і насамперед Една, тоді як тобі все зійшло з рук.

— Я знаю, — сказала я. — Вибачте.

Тітка Пеґ зітхнула.

— Що ж. Олів знову в ролі рятівниці. Я вже збилася з ліку, скільки разів вона порятувала нас, точніше мене, за всі ці роки. Я більше не знаю такої дивовижної й порядної жінки, як вона. Маю надію, ти їй подякувала.

— Подякувала, — відповіла я, хоч і не була в цьому певна.

— Шкода, що я не пішла з вами, Віві. Але я була в поганій формі. Забагато таких ночей останнім часом. Хлебтала джин, як содову. Навіть не пам’ятаю, як дісталася додому. Але скажу прямо: просити Вінчелла за тебе мала я, а не Олів. Зрештою, я ж твоя тітка. Родинний обов’язок. Було б непогано, якби й Біллі допоміг, але Біллі не пхатиме голову в зашморг ради когось. Та він і не мусив. То було моє завдання, і я його провалила. Мені зле від того всього, дитинко. Треба було пильнувати за тобою.

— Ви ні в чому не винні, — сказала я — і я справді так вважала. — Це все моя вина.

— Ну, зараз вже нема чого махати руками. По-моєму, мій запій уже минувся, черговий раз. Кінець завжди однаковий. З’являється Біллі, а за ним веселощі й конфетті. Ми з ним досхочу розважаємося, а потім одного ранку я прокидаюсь і бачу, що поки я валялася непритомна на ліжку, світ перевернувся догори дриґом, а Олів за моєю спиною весь той час намагалася якось розгребти той безлад. Не маю поняття, чому я завжди наступаю на ті самі граблі.