Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Розділ двадцятий
Наступного дня я переховувалася у своїй кімнаті. Чекала, що Селія прийде додому і ми поговоримо про те, що сталося, але вона так і не з’явилася. Я не спала вночі, і мої нерви геть розхиталися. Здавалося, що до мозку хтось причепив тисячі дзвоників, які теленькали всі нараз. Я до смерті боялася наткнутися на когось — насамперед на Едну, — тому не ризикнула вийти на кухню на сніданок чи на обід.
Пополудні я вислизнула з театру, щоб купити газету й прочитати Вінчеллову колонку. Я розгорнула її просто біля кіоску, змагаючись із березневим вітром, який хотів вихопити погані новини з моїх рук.
На сторінці красувалося фото: Артур, Селія і я, в обіймах.
Контури мого лиця були розмиті — важко було сказати напевне, що то я. (У поганому освітленні всі гарненькі брюнетки виглядають однаково.) Зате обличчя Артура й Селії було видно ясно, мов удень. Мабуть, головними тут були вони.
Я голосно ковтнула слину й змусила себе прочитати цей текст.
Цитата з колонки Волтера Вінчелла у газеті «Нью-Йорк Дейлі Міррор», вечірній випуск, 25 березня 1941 року:
Ось вам приклад неджентльменської і непорядної поведінки від такого собі «містера Една Паркер Вотсон».
Якщо однієї жінки ненаситному британцю замало, то, може, хай його зігріють дві американські артисточки, що скажете?.. Так і є, ми піймали Артура Вотсона в той гарячий момент, коли він виціловувався біля входу у «Прожектор» із Селією Рей, своєю партнеркою з «Міста дівчат», і зі ще однією довгоногою жителькою Лесбосу… Прекрасний спосіб збавити час, містере, поки ваші земляки гинуть на війні з Гітлером… Оце так видовище влаштували вчора ввечері на тротуарі!.. Сподіваюся, ці троє дурноверхих купідончиків досхочу набавилися перед камерами, бо всі, хто має мізки в голові, розуміють: ось іще один зірковий шлюб, який скоро «перекроять»!
…Напевно, учора ввечері Артур Вотсон дістав добрячого прочухана від своєї дружини… Кепський день в родині Вотсонів! Ліпше б цілий день валялися в ліжку! Бігме кажу!
«Довгонога жителька Лесбосу».
Без прізвища.
Олів мене порятувала.
Десь близько шостої вечора у двері постукали. Прийшла тітка Пеґ — така ж позеленіла й перестрашена, як я.
Сіла на ліжко, де валявся мій одяг.
— От лайно, — вона вимовила це так, ніби ми справді по вуха сиділи в лайні Ми довго мовчали.
— Що ж, дитинко, напаскудила ти добряче, — врешті сказала вона.
— Пробачте мені.
— Та перестань. Я не збираюся читати тобі моралі. Але проблем тепер маємо повно. Ми з Олів із самого ранку намагаємося розгребти наслідки цієї катастрофи.
— Пробачте, будь ласка, — повторила я.
— Та ж кажу тобі, перестань. Будеш вибачатися перед іншими. Мені твоїх вибачень не треба. Але поговорити нам є про що. По-перше, я хочу повідомити тебе, що Селію звільнено.
Звільнено! Я вперше чула, щоб когось звільняли з «Лілеї».
— Але куди вона піде? — запитала я.
— Піде собі деінде. На ній поставлено крапку. До побачення. Я сказала, щоб прийшла забрати свої речі сьогодні ввечері під час спектаклю. І хочу попросити, щоб тебе не було в кімнаті, коли вона прийде. Зайва метушня мені ні до чого.
Селія нас покидає, а я навіть не зможу попрощатися з нею!
І куди вона взагалі йде? Я точно знала, що в неї не було й копійки за душею. Ні дому. Ні сім’ї. Їй кінець.
— Я не мала іншого виходу, — мовила тітка Пеґ. — Я не збираюся змушувати Едну знову виходити на одну сцену із Селією. А якби я не звільнила ту дівку після того, що вона накоїла, наші актори влаштували б тут придворний переворот. Усі дуже злі. Ми не можемо так ризикувати. Тому я віддала її роль Ґледіс. Та грає трохи гірше, але нічого, впорається. Артура я б теж із радістю звільнила, але Една не дасть. Може, пізніше вона сама його звільнить, але то вже її справа. Мерзотник такий. Але що я можу вдіяти? Вона його кохає.
— То Една ще й сьогодні виступає? — здивувалася я.
— Ну ясно. А чому б їй не виступати? То ж не вона наламала дров.
Я скривилася. Чесно кажучи, я була шокована, почувши, що вона виступатиме. Я думала, що Една десь переховуватиметься — поїде в якийсь санаторій чи принаймні ридатиме за зачиненими дверима. Думала, що спектакль узагалі скасують.