Нафта

Батько не дивився у бік цих Божеств, мабуть, не насмілювався. А якщо випадково звертав свій погляд до них, у тому погляді була цілковита й безмежна покора, по суті, то була любов.

Під час усього цього Видіння, немов музичний супровід, ширяла пісня: це було щось між національним гімном та повільною мелодією на основі літургійних мотивів, це було багатоголосся пілігримів. Стоячи у три рівненькі ряди: попереду — найнижчі, на наступному щаблі — середні, далі — найвищі; співали Початки.

Ось я й описав майже все Видіння. Я описав його старанно, у якнайпростішій формі, мало не на межі з кокетуванням, і я це добре усвідомлюю. Але на те є підстава. Цей опис є лише другорядним, підготовчим; єдина його мета: якнайощадливіше використовуючи всі можливі засоби, — лише вкрай необхідне, аби бути дохідливим, хоч би й натякаючи, цитуючи чи не зважаючи, — підвести до того, що насправді істотно для розвитку сюжету.

Між усіма цими Божествами, які я — хоч я й не такий письменник, як-от Піццуто чи Тостао, — зобразив дуже загально, було одне, яке я назвав би аномалією чи порушником правил. І саме тут я мушу, якщо взагалі повинен, додержуватися вимог стилю: стосовно Божества, яке навіть не має свого місця в гармонії Середньовічного саду й яке, можливо, навіть не є Божеством, а простою, надзвичайно юною людиною, подібною до Божества. Чи, може, то пропаще Божество, котре зійшло з постійного місця, на яке поставила його Ананке[164] — Божество ненадійне, мандрівне, бродяжне, неспокійне; можливо, воно більше прислужується богам, ніж людям: чи навпаки, боги відправили його на службу людям, тож воно служить спочатку одним, потім — іншим. Слуга для всіх, а значить, ні для кого. Істота, створена служити Богам за допомогою людей. Отож це безпосередній слуга людей й опосередкований прислужник Богів, який, таким чином, має право вважати людей другорядними хазяїнами, обдурюючи богів, що насправді прислужує людям (а насправді так воно й є), а не їм, Богам. І таке інше.

Божество, котре блукає, сховавши руки в кишені, потроху позіхаючи, поміж тих небесних Кіл та Півкіл, у яких сидить батько, не знаходячи собі серед них слушного місця через нудьгу, нетерплячість, зневагу до всіх чи через те, що не годний, — не годний, можливо, саме через те, що підлеглий, — це молодик з нормальною, не надто розумною зовнішністю, у ньому зовсім немає нічого відразливого.

Коли батько з цим хлопцем, він не має того шанобливо-пригніченого вигляду, який має при Божествах, що стоять праворуч (проте він не дає цьому виявитися аж занадто сильно, як поважний фахівець, якому немає чого їх боятися, адже його покора та вірність їм є вже давно незаперечними ab aetemo е sine die[165]), а поводиться довірливо й просто, як з Божествами-Прислужниками. З ним і красномовне мовчання потребує й виказує взаємодовіру, надійність їхнього зв’язку, упевненість у тому, що можна розраховувати на задоволення і власних потреб, особистих, і, в першу чергу, суспільних, направлених на суспільне благо.