Забудь-річка

— Драстуйте вам, люди добрі, — пробелькотів той і схилив голову, стягаючи з неї шапку.

— Слава Йсу! — вигукнув хтось з селян.

Хлопець розгублено завмер. Яворенко поплескав його по плечу:

— Це з тобою вітаються. Кажуть: «Слава Ісусу!». А відповідати треба: «Навіки слава!».

— Навіки слава… — зовсім знічено повторив хлопець і низько вклонився. Козаки у лаві зареготали.

— Зачекай! — Явір підняв руку. — Хлопці, ви мені Петра не лякайте, бо нам іще воювати разом. А краще слухайте, що він скаже. Ну а чотовим, — голос його набрав металу, — наказую за чверть години зібратися у штабі. Зрозуміло?

— Так єсть, — за звичкою на польський штиб відгукнувся Степан, і в голові промайнуло: «Чверть години. Це все, що в тебе залишилося». Попід шлунком засмоктало і гостро захотілося курити.

— Давай, Петре, розказуй, — заохотив хлопця Явір, а сам посунув у бік читальні, над дверми якої майорів жовто-блакитний прапор, вказуючи на місце розташування штабу ФУРу.

Степан відійшов убік та поліз до кишені по цигарки. Нещодавно чота Чорного перехопила обозну фіру німецького війська, і тепер усі хлопці ласували гарним трофейним тютюном.

Перша затяжка не мала жодного смаку — немовби пара з чайника. Після четвертої з’явилася гіркота, якби лизнув полину. Степан квапливо прикурив нову цигарку, коли ззаду наблизився чотовий Куций.

— Вогонь маєш?

Шагута дав прикурити чотовому, затягнувся сам і знову відчув на піднебінні присмак полину.

— Що там? — кивнув він головою у бік штабу і сплюнув гірку слину.

— Та так. Крук зі своїми приїхав.

— Знов по друкарню?

Оунівці давно вже намагалися забрати в Яворенка друкарське обладнання, захоплене у Крем’янці — то хитрістю, а то й силою, але поки що безуспішно.

— Та ні. Кажуть, совіти прислали делегацію, перемир’я просять.

— Це які совіти? Партизани?

— Ага, далебі великий загін підходить. Хочуть, щоб пропустили.

Шагута знов сплюнув і викинув другу вже недопалену цигарку:

— Пропустимо. До пекла… Слухай, у тебе тютюн нормальний?

— А що? — не зрозумів Куций.

— Та в мене гіркий, як радянська горілка.

Той у відповідь лише знизав плечима.

— Так вони спочатку заманювали, — вів тим часом хлопець на майдані, голос його з кожною хвилиною міцнів та набирався сміливості. — Обіцяли, що у Фатерлянді буде робота, буде пайок і ще гроші платитимуть. Особливо робітників з заводів кликали. І багато хто поїхав. А потім вже не стали їхати, і вони почали призивати, як на війну. Я хотів утекти — так оце ж упіймали. І тільки тут оце з вагону вистрибнув, як він спинився, бо рейки розібрали. Так що не вірте німцям, вони все брешуть.

Люди слухали і стурбовано хитали головами.

— Ну то що, ходімо? — Куций докурив і кивнув у бік прикрашеної синьо-жовтим прапором читальні, що правила за штаб.

Степан озирнувся на лаву козаків, на селян, що стояли поруч, на хлопця-втікача перед ними, немовби хотів зберегти цю картину навічно, а потім мовчки розвернувся та пішов до штабу — по свій вирок, обминути який все одно неможливо, та й нечесно це.