Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття

Лауреат Нобелівської премії економіст Джозеф Штіґліц був, мабуть, найактивнішим прихильником ідеї, що нерівність підриває економічне зростання. У своєму коментарі в січневому номері New York Times за 2013 рік він зауважив, що «нерівність придушує відновлення нашої економіки», бо «наш середній клас є надто слабким, щоби підживлювати споживчі витрати, які історично були рушієм нашого економічного зростання» [11]. Схоже, що Роберт Солоу, який здобув Нобелівську премію 1987 року за свою роботу про важливість технологічних інновацій для тривалого економічного зростання, загалом погоджується з думкою, заявивши в своєму інтерв’ю за січень 2014 року, що «нерівність, яка зростає, має тенденцію вихолощувати розподіл доходів, і ми втрачаємо солідні робочі місця середнього класу та пристойні заробітки середнього класу, які забезпечують надійний потік споживчого попиту, що рухає промисловість уперед і змушує її впроваджувати інновації» [12]. Однак Пол Крюґман, іще один лауреат Нобелівської премії, який до того ж має репутацію надзвичайно поважного колумніста та блоґера газети New York Times, висловлює свою незгоду, написавши в своєму блозі, що «йому хотілось би підтримати цю тезу», але вона непідкріплена доказами[43] [13].

А серед консервативніших економістів ідея про те, що нерівність є великою перешкодою до економічного зростання, схоже, не сприймається взагалі. Ба більше: багато економістів правих поглядів не бажають навіть брати до розгляду той аргумент, що брак попиту був і є першочерговою проблемою, що постала перед економікою. Натомість упродовж усього періоду відновлення вони вказували на нестабільність, пов’язану з такими чинниками, як рівень державного боргу, потенційне підвищення податків, посилення регуляторного законодавства або ж Закон про доступне медичне обслуговування. Ці консервативні економісти стверджують, що зменшення державних витрат, зниження податків і послаблення регуляторних норм посприяють зростанню впевненості серед інвесторів і бізнесменів, і ця впевненість спричиниться до збільшення інвестицій, зростання економіки та збільшення зайнятості. Цю ідею, яка видається мені дуже далекою від дійсності, неодноразово Пол Крюґман зневажливо називав «казкою про збільшення впевненості» [14].

Моя основна думка полягає тут в тому, що професійні економісти (кожен з яких має доступ до тої самої об’єктивної інформації) абсолютно нездатні виробити єдиної думки щодо вкрай важливого й фундаментального економічного питання: чи дійсно брак попиту стримує економічне зростання, і якщо так, то чи не є нерівність доходів тим чинником, який значно поглиблює цю проблему? Маю підозру, що брак консенсусу з цього питання є вельми точним передвісником того, чого нам слід очікувати від фахівців з економіки, коли та технологічна дестабілізація, про яку я розповідаю на сторінках цієї книги, почне набирати обертів. Безперечно, існує імовірність того, що двоє «науковців» споглядатимуть ті самі дані, але тлумачитимуть їх по-різному, проте в царині економіки думки аж надто часто чітко розділяються відповідно до політичних поглядів. Ідеологічні вподобання якогось конкретного економіста часто можуть слугувати кращим передвісником того, що ця особа прагне сказати, ніж вся та інформація, яку вона наведе у своїй роботі. Іншими словами, якщо ви чекаєте, що економісти винесуть той чи інший однозначний вердикт про той вплив, який чинить на економіку прогресивна технологія, то вам, можливо, доведеться чекати дуже довго.