Діаболік

Лікар нан Домітріана злісно поглянув на мене, бо я розбудила його серед ночі, але ткнув пальцем у Дедлі, якого я досі тримала на руках.

— Він нічого не їв на планеті?

Я безпорадно і здивовано поглянула на нього. Я не була поряд із ним після того, як ми розділилися під час грози.

— Можливо.

— Якщо медичні боти не можуть допомогти йому, я не знаю, чого ви очікуєте від мене. Ось чому небезпечно брати своїх улюбленців на планету. У дикому середовищі існує безліч збудників інфекції й мікроорганізмів, яких ви не зустрінете в космосі.

— Але ж він одужає, чи не так? — стривожено запитала я.

— Сенаторе фон Імпірінс, ці звірі були створені для боїв. Ніхто не закладав у них здатність до довголіття.

— Має бути якийсь спосіб вилікувати його! Він не може ось так просто захворіти.

У цей момент щось на поясі лікаря задзижчало. Він поглянув на пристрій і рушив до дверей.

— Мене чекають в іншому місці. Мені дуже шкода, але я нічим не можу допомогти.

Я дивилася йому вслід. Потім Дедлі почало лихоманити, підкидати, і я притисла його до себе.

— Спокійно. Я тут, я захищу тебе. Заспокойся, — я не знала, де знайшла ці слова, але вони зірвалися з моїх губ, наче спів. Я віднесла його у свою кімнату, принаймні там він перебував у знайомому середовищі.

Його очі закочувалися, білки стали хворобливого жовтого кольору. Час від часу погляд Дедлі концентрувався на моєму обличчі, і він безпорадно дивився мені у вічі, ніби запитуючи, чому я нічого не роблю, щоб йому стало краще. Єдине, що я могла — це дивитися на нього з німим жахом, поки він здригався і тремтів у моїх руках, задихався і сходив піною.