Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). [на украинском языке]

Я одразу пішов закидати спінінг на те місце, а Кійліке повернувся до повороту Сомбу, де я вудив доти. І по хвилі він знову гукнув:

— Щось є!

Звичайно ж, це була рибина — така ж велика, як і перша. А хвилин через десять Кійліке підчепив і третю рибину, та вона повела в очерет і там зірвалася з гачка.

Від цього у Кійліке одразу пропав настрій.

Мій друг захотів негайно повернутися додому. Ми почали збиратися, але тут звіддалік до нас обізвався якийсь дідок:

— Гей, хлопче! Давай уже назад мою щуку! Доки ти її там показуватимеш?

І він швиденько покульгав до нас.

Тоді я зрозумів, що Кійліке двічі витягав з води ту саму щуку, а взяв її він у діда — буцімто для того, щоб показати мені.

А тепер ця щука гуляє десь на глибині. І я подумав, що тепер дідок лаятиметься. Та він не став сварити Кійліке, бо той дав йому за щуку карбованця. Звичайно, той карбованець був мій — останній із подарованих мені на день народження грошей.

Я дуже розсердився на Кійліке. Дорогою додому я сказав:

— Тепер я бачу: ти такий друг, що злупиш із друга три шкури!

А Кійліке сказав:

— Та чи варто через це сваритися?

Я сказав:

— Хіба ж не варт, коли ти мене дуриш?

А він:

— Це не обман. Це жарт. Справжня дружба — це саме така, коли друзі один з одного жартують.

Тоді я заспокоївся, бо Кійліке сказав: гаразд, мовляв, коли мені так хочеться, то він більше не жартуватиме. Хай, мовляв, наша дружба буде без жартів. Але він не дотримав свого слова. Це видно з того, що в жовтні, коли ми лишилися в інтернаті (він тоді містився ще в будинку старої школи), якось уночі Кійліке встав, зачепив гачок блешні за краєчок моєї ковдри і почав зі свого ліжка стягати її з мене спінінгом. Я натягую ковдру назад, але засинаю — і вона знову на підлозі. І так, мабуть, разів десять.

Оскільки це вже вдруге Кійліке так пожартував наді мною, то я не міг залишити цього просто так. Спершу я думав зашити вночі холоші й рукави Кійлікової одежі, але нитка не лізла у вушко голки, була затовста, що може підтвердити й Каук. Іще я мав намір вкинути в чобіт Юхана Кійліке дохлу мишу, але від цього довелося відмовитися через брак мишей.

Згідно з розпорядком дня інтернату спати ми лягаємо, як відомо, опів на одинадцяту вечора, об одинадцятій уже має панувати спокій. Якось увечері, коли Юхан Кійліке захропів, що означає в нього глибокий сон, ми всі встали, прибрали ліжка й одяглися. Потім пересунули стрілки годинників на без п'ятнадцять вісім, і в тому дзиґарі, що висить у коридорі, теж. І взяли в руки портфелі. Затим я поторсав Кійліке за плече і кажу: ай-яй-яй, мовляв, що ти собі думаєш, вихователька товаришка Ліпінг уже давно обійшла й побудила всіх. І ми стрімголов вискочили з кімнати, ніби це вже ранок і ми спізнюємося до школи. З коридора ми всі заскочили в одне маленьке приміщення, яке я не називатиму, і дивилися у щілину між дверима й одвірком. Незабаром Кійліке вилетів з кімнати, мов куля — шарф теліпається, шнурки на черевиках не зав'язані — і помчав на вулицю.