Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Ще трохи... ще безпечно...
Андрій Петрович знову заходив по хаті.
Ксану вабив бій. Ще й місяць чи буде тому, вона теж, мов стара пані грому, жахалася пострілів. І на селі, де жили вони, бої видавалися ще страшнішими. Тоді чоловік цілував її, а вона таки боялася. Вона питала:
— Що буде, як прийде Махно?1
Він сміявся:
— Лікуватиму його молодців.
Махно прийшов і розстріляв її чоловіка. Десь за селом, уночі.
Бій був уже в місті. Луна несла постріли попід самі вікна, земля стугоніла, приймаючи гарматні набої.
— Партія білих з чорними кінчається на користь чорних, — промовив Андрій Петрович.
Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть. В пострілах вона вчувала симфонію смерті. Бій — це музика, це залізна оркестра. Вона уявляла собі степи. На високій давезній могилі стоїть смертельний диригент. Це Махно. Який він? Бо вій убив її чоловіка.
І от, піддавшись гарячій навалі жалю, Ксана заридала, Вона на всю глибінь відчула жах долі й невблаганність боротьби, що точилася, все осторонь захоплюючи й лам-лючи.
Андрій Петрович взяв її за руку й силоміць повів з темної кімнати,
— Годі, годі, — казав він, — бачите, куди доводить хоробрість.
Стрілянина розлягалася невидною курявою десь зовсім близько, ніби стріляло раптом з-за плеча; над головою, зітхнувши, розпадались шрапнелі, будинки нервово кидались і тріпотіли,
Андрій Петрович звів Ксану сходами до льоху, де сиділа родина. Тут, під землею, у світлі полохливого каганця, бій озивався притлумленим грюкотом. У цій напівтемряві, невиразні тіні від себе кинувши, збилися люди.
Худий чоловік, урядовець пошт і телеграфів, господар помешкання, глянув на Андрія Петровича з німим питанням.
— Махно, — відповів той.
— Махновці взяли! — верескнула дружина урядовцева в пальті, закашлявшись з важкої вогкості повітря. її змучили безсонні ночі, на обличчя лягли темні зморшки, очі знесиліли від чекання.
Ксану посадовили на дзиглику коло каганця, і вона сиділа, схиливши голову, її коса, звільнившись від пришпи-льок, тихо зсунулась і звисла поруч.
На хвилю всі змовкли. Постріли рідшали, вщухали. Гімназист 5-ї класи Колька, використавши тишу, заявив про своє невдоволення.
— От бачиш, мамо, їх і не вбило. А мене не пустила.
— Мовчи! — гукнула на нього мати. — Ти варвар! Ти мучиш мене!
— Дядьку Андрію, — казав Колька далі, на неї не зважаючи, — знаєте, скільки раз стрельнули? Я підрахував з нудьги. Сто тридцять вісім! Грубо, правда?
Мати схопила його просто за обличчя й шарпонула:
— Ти ізверг! Ти душу мені виймаєш!
Колька, пригладжуючи волосся, тихо скаржився дядькові:
— Марта боїться, а на мені зриває. Треба терпіти.
Бій кінчився. Каганець жалібно миготів.
— Ходімо, ходімо нагору, — полохливо казала Марта Данилівна, господиня, — погано як вони знайдуть нас тут,..
Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану — вона заснула.
Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:
— Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй, Гриша двадцять років служить...
Часом вона обурювалась на дружину:
— Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!
Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:
— П’ятеро.., з рушницями... Звернули за ріг...
Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов’язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному.
Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах!
Він не стримував своєї радості й бігав по хаті.
Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, але мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:
— Хто там?
— Одчини. Махновці, буржуйські звірі, — відмовив гру-б ій голос.