Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Я ще ніколи не чув, щоб так кричала людина. Індіяни кидали стояки та рейки, бігли геть до виходу з підземелля. У Загбі на шиї напнулися жили. Ми жбурнули свою ношу під ноги, відступили до стіни, з якої тихими ручаями осипався пісок. З нами порівнялася група індіян. Троє раптом зупинилися, круто повернули назад і накинулися на крислатих капелюхів. Я вгледів Ву, з ним був юнак у подертих трусах і ще один, широкоплечий, високий каджао. Наглядачі не встигли вихопити зброю, трійця налетіла на них. Сутулий упав, збитий з ніг кулаком широкоплечого індіянина, випустив з рук пальник. Синій струмінь затанцював, закрутився на землі, зачепив когось із наглядачів… Біля резервуару сплівся клубок тіл, хтось хрипів, лаявся, мигтіли кулаки, спітнілі закривавлені обличчя.
Рвонувшись уперед, я відчув міцну руку Загбі.
— Туди не можна! — видихнув він, притискаючи мене до стіни. Я пручався, кричав, не в силі звільнитися з його обіймів. Індіянин затулив мені рота долонею, повалив на землю.
Кносе, тримаючи руки в кишені комбінезона, з хвилину мовчки спостерігав за бійкою. В нього на поясі, поруч з протигазом, жовтіла кобура з пістолетом, але він наче забув про зброю.
— На місця! Геть на свої місця, червоношкіре поріддя! — загорлав раптом Кносе, зриваючись з голосу. — Кому кажу, брудні мавпи! Ну!
І клубок тіл, що секунду тому звивався на землі, миттю розпався. Крислаті капелюхи з лайкою обтрушували мундири, один скімлив, волочачи ногу. Останнім підвівся, хитаючись, сутулий наглядач. Високий каджао, який тримав його за горлянку, опустив руки, і вони в нього обвисли, як неживі. Виструнчившись, індіянин винувато дивився на Кносе, а той посміхався вдоволеною презирливою посмішкою.
Інші два хлопці, що встряли в бійку, також зів’яли. З розквашених губів Ву цибеніла кров, він стояв весь зіщулившись, наче заворожений, запобігливо дивився в очі Кносе. Його рухливе, розумне лице ніби закам’яніло і втратило власні риси. То було лице недоумка, ладного виконати все, що йому накажуть. Широкоплечий індіянин теж непевною ходою рушив до Кносе. Понуро згорблена постать, безвільні рухи. Кносе поманив пальцем.
— Усі — до мене! Ближче! Ще ближче, гидюча наволоч!
Троє, безмовно підкоряючись, ішли на його голос. Широкоплечий по-дитячому схлипнув, упав на коліна перед Кносе. Той відіпхнув його від себе, штовхнув чоботом у груди. Ву робив якісь дивні рухи руками, присідав, неголосно бурмотів щось і зненацька заспівав. Юнак у подертих трусах підбіг до нього, заплескав у долоні і зайшовся сміхом, закотивши під лоба очі.
— Лупцюй його! — Кносе кивком голови показав юнакові на широкоплечого. Юнак стрибнув, як кішка, і повис на здорованеві, вчепірився йому у волосся. Високий дужий каджао навіть не захищався, стояв на колінах, розмазував по щоках сльози. Ву кружляв навколо у скаженому дикому танку.
Все, що я побачив, було для мене незбагненно. Подумав — божеволію. Опам’ятався вже на повітрі, біля входу в тунель. Індіяни поспіхом розбирали стояки та рейки, по двоє, підтюпцем пірнали в підземелля. Очі людей були сповнені жаху.
Нахиляючись, щоб узяти стояк, Загбі прошепотів мені:
— Вони тримають у руках наші душі. Хто виходить з покори, в того забирають розум… Загбі дотримає слова, допоможе тобі тікати.
— Ні, — сказав я, — тепер треба думати не про втечу. До великої ріки далекий і небезпечний шлях. Якщо не дійдемо, загинемо, то люди так і не взнають про те, що тут діється.
Саме тоді виникла в мене думка… Але не варто забігати наперед. Скажу тільки, що після роботи, вночі, я поділився своїм планом із Загбі. Він уперто не приставав на мою пропозицію. Насилу мені вдалося умовити його.
Наступного дня за мною прийшли два крислаті капелюхи. Мене вивели з тунелю й повели крутим схилом вгору, туди, де виднівся Кам’яний мур.
Я ішов і жував корінець. В останню мить Загбі тицьнув мені його в руку, прошепотів: «З’їж цей корінь. Обов’язково з’їж, він надасть тобі сили». Корінець був пахучий, гіркуватий, після нього на зубах залишилася оскома.
Розділ VI
ЧОЛОВІК З БІЛОЇ ЯХТИ
Бетон розсунувся, відкривши вузький прохід. Нарешті я мав можливість поглянути на вулиці таємничого міста, що причаїлося за бетонною стіною.
Вулиць не було, за муром буйно спліталася зелень. Неподалік між заростей поблискувала невелика скляна альтанка. Під деревами, в густій нетолоченій траві, виднілися якісь круглі диски, що зблизька виявилися металевими люками. На галявах я побачив масивні півкулі, вкриті маскувальними плямами. Півкулі ці неначе росли із землі, як величезні печериці. На маківках «печериць» з довгастих щілин витикалися вороновані стволи, націлені в небо. Осторонь їжачились антени. Далі, десь над хащами, тремтіло прозоре повітря, здавалося, що то дихають дерева. Було тихо й безлюдно. Місцевість за Кам’яним муром нагадувала забутий, покинутий парк з випадковими й недоречними спорудами. Я зрозумів, що перебуваю над містом, а саме місто лежить підо мною, закопавшись у землю.