Викрадачі

Постукав у двері й гукнув до Роберта, хоча двері не були щільно зачинені. Роберт писав на полотні, спокійно стоячи біля мольберта з піднятим пензлем; міцні плечі не напружені, поза природна. Можливо, останніми днями його стан покращився? Чи потрібно тримати його в лікарні тільки через те, що він не розмовляє? А потім він поглянув на мене, насупився, і я знову побачив, як його очі наливаються кров’ю, як на обличчі, щойно він упізнав мене, з’являється вираз невимовного страждання.

Я сів у крісло й почав говорити, поки рішучість не залишила мене.

— Роберте, чому б вам просто не розповісти мені про все?

У моєму запитанні чулося більше розчарування, ніж я збирався виявити. Його це запитання спантеличило (чим я був потай задоволений), принаймні, він не залишився байдужим. Набагато менше задовольняло те, що на губах Роберта з’явилася слабка посмішка — мені здалося, посмішка переможця, завойовника, начебто моє запитання доводило, що він знову загнав мене у глухий кут.

Якщо бути відвертим, за мить та посмішка розлютила мене не на жарт і, напевно, визначила мій наступний крок.

— Ви могли б мені розповісти, наприклад, про Мері Бертисон. Ви не обмірковували можливість зв’язатися з нею? Є ще краще запитання: чому вона не прийшла сюди, не відвідала вас?

Він рушив на мене, піднявши руку із затиснутим у ній пензлем, потім опанував себе. Очі його зробилися величезними, вони палали тим гострим розумом, який я помітив у ньому під час нашої першої зустрічі, перш ніж Роберт навчився ховати цей вираз у моїй присутності. Втім, він не міг відповісти мені й тим програти свою гру в мовчанку, тож спромігся втриматися й не сказати нічого. Я відчув жаль до нього. Він немовби намалював себе в кутку й тепер змушений був там сидіти. Якби він висловив обурення мною або всім світом, або й тією Мері Бертисон, або спитав у мене, звідки я дізнався про неї, він остаточно б утратив залишки своєї незалежності й сили, які ще зберігав у собі й які полягали в його праві залишатися мовчазним попри свою збентежену душу.