Викрадачі

У цьому листі відчувалися великодушність, чесність, вразливість, деяка незграбність і щире серце. У кожному рядку я бачив силу волі Кейт, її рішучість діяти так, як вона вважає справедливим. Бачив подумки, як вона сидить за своїм столом у бібліотеці на другому поверсі, напевно, рано-вранці, наполегливо стукає на друкарській машинці, перемагаючи душевний біль, запечатує конверт швидше, поки не передумала, а вже потім на кухні заварює чай і наклеює марки. Зрозуміло, її мають засмучувати жертви, які вона приносить заради Роберта, але вона й задоволена собою — я бачив її ясно, у водолазці, що облягає фігуру, й джинсах, у вухах блищать коштовності; ось вона поклала конверт на тацю біля вхідних дверей і пішла будити дітей, приберігаючи свою посмішку для них. Раптом у мене з’явилося гостре відчуття втрати.

Адже лист був такими самими зачиненими дверима, які я спостерігав і доти, хоча він відчиняв інші двері. Що ж, мушу поважати її бажання. Я надрукував короткого листа у відповідь, дотримуючись професійного стилю, висловив подяку, запечатав конверт — пізніше його відправлять мої співробітники. Кейт не вказала своєї електронної адреси, не скористалася й моєю, що була зазначена на візитній картці, яку я вручив їй у Ґрінхілі: вочевидь, її влаштовувало це офіційне, повільне спілкування між нами — справжній поштовий лист подорожує за півкраїни, непомітний у хвилях кореспонденції. І все запечатане. Саме так ми могли б робити у дев’ятнадцятому столітті, такий само чемний, майже таємний обмін думками на папері, розмова на відстані. Листа від Кейт я поклав не до Робертової клінічної картки, а до своїх особистих паперів.

Решта справи виявилася на подив легкою, зовсім не детективним романом. Мері Р. Бертисон мешкала в межах федерального округу Колумбія, її повне ім’я було відкрито й чітко надруковано у телефонній книзі, де значилася й адреса: Південно-східний район, Третя вулиця. Іншими словами, як я й підозрював, вона була скоріше за все жива й здорова. Мені якось дивно було бачити, що цей уламок мовчазного життя Роберта Олівера лежить просто на поверхні. Зрозуміло, у цьому великому місті можуть мешкати декілька жінок на таке ім’я й прізвище, але я в цьому сумнівався. Після обідньої перерви набрав номер телефону, сидячи за столом у кабінеті, знову зачинивши його двері від цікавих вух і очей. На мою думку, Мері Бертисон могла бути в цей час удома, тому що вона ж художниця. З іншого боку, якщо вона художниця, то, напевно, вдень працює десь, як і я сам — у моєму випадку, дипломованим доктором медицини з ліцензією на приватну практику, всього-на-всього п’ятдесят п’ять годин на тиждень. У слухавці пролунало п’ять чи шість дзвінків, і з кожним мої надії танули — я сподівався захопити її зненацька. Потім клацнув автовідповідач: «Ви зателефонували до Мері Бертисон за адресою…» — жіночий голос звучав упевнено. Приємний голос, можливо, трішечки різкий через необхідність запису, але чіткий, контральто, і вимова освіченої людини.