Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Дулитл. Щоб отак узяти й продати — то ні. Але щоб приподобитися такому панові, як оце ви, я зробив би чимало, запевняю вас!
Пікерінґ. Невже ви не маєте ніяких моральних принципів, чоловіче?
Дулитл (навіть оком не кліпнувши). Не можу дозволити собі мати моральні принципи, батечку. І ви б не змогли дозволити собі їх, коли б ви були такі вбогі, як оце я. Ну, ви ж розумієте, не те щоб я замишляв щось проти когось. Але якщо Лайзі перепаде тут щось, то хай дістанеться дещиця й мені.
Гіґінс (стурбовано). Вже й не знаю, що діяти, Пікерінґу. Не може бути й мови, щоб йому потурати: з морального погляду злочином було б дати цьому чоловікові хоч би фартинг. І все ж у його вимозі мені вчувається груба справедливість.
Дулитл. Саме так, батечку. Це ж саме і я кажу. Батьківське серце, як не як.
Пікерінґ (до Гіґінса). Ну, я розумію те, що вчувається вам, але ж, як по правді, то до справедливости тут так далеко!..
Дулитл. Не кажіть такого, батечку, не дивіться на це під таким кутом зору. Хто я такий, батечки мої? Питаю вас: хто я? Один з тих злидарів, що недостойні й милостині, ось хто я такий! Подумайте, що це означає для такої людини. Це означає, що людина ця всякчас виступає проти моралі середнього класу. Де б щось не затівалося, а я б туди поткнувся з простягнутою рукою, щоразу я чую одне й те саме: «Ти недостойний, то й не дістанеш нічого!..» Але ж мої потреби такі самі великі, як і в найдостойнішої вдови, що одержує гроші від шістьох благодійницьких товариств протягом тижня за смерть одного й того самого чоловіка. А я потребую не менше за достойного — я потребую більше! І я ж їм від щирого серця, як і достойний, а п’ю — ще більше за нього. Чоловік я мислячий, тож мені треба ще й трохи розваги. Коли мене гризе нудьга, я бажаю веселощів, пісні й музики. А деруть із мене за все так само, як і з достойних. Яка ж мораль у середнього класу? Та їхня мораль — просто привід, щоб ніколи нічого мені не давати. Тож я прошу вас обох, як двох джентльменів, не накидати мені буржуйської тієї гри. З вами я граю чесно — не прикидаюся достойником. Я недостойний і таким лишуся до скону. Мені це до вподоби, правду кажу! Чи зглянетеся ви над чоловіковою натурою, чи вділите йому дещицю з ціни його рідної дочки, яку він ростив, годував, одягав, працюючи в поті чола свого, аж поки вона зросла така гожа, що зацікавила вас, двох джентльменів? Чи ж п’ять фунтів — нерозумна забаганка? Ось що я вас питаю, а ви мені дайте відповідь.
Гіґінс (підводячись і йдучи через кімнату до Пікерінґа). Пікерінґу, якби ми взяли цього чолов’ягу в роботу на три місяці, то потім він зміг би вибирати між постом міністра й кафедрою проповідника в Уельсі.
Пікерінґ. Що скажете на це, Дулитле?
Дулитл. Тільки не я, батечку, красненько вам дякую. Наслухався я і проповідників, і прем’єр-міністрів, бо ж мислячий чоловік, і гра в політику, чи релігію, чи там суспільні перебудови — це все те саме, що й усі інші забави. Але я скажу вам: собаче воно життя, хоч з якого боку глянь на нього. Моя лінія — недостойна вбогість. Обрати не той стан, який би схвалювало суспільство, це... це... ну, це єдине, що має в собі цікавинку, як на мій смак.
Гіґінс. Либонь, ми таки повинні дати йому п’ятифунтівку.
Пікерінґ. Побоююсь, що вона не піде йому на добро.
Дулитл. Ще й як піде на добро. Не бійтеся ви, що я покладу її та ощаджатиму, та розледачію через ту грошину. До понеділка від тої п’ятифунтівки й пенні не зостанеться, і подамся я все так само на роботу, неначе й не мав ніколи такого багатства. Можу закластися з вами, що аж ніяк не стану жебраком через ваші п’ять фунтів. Тільки разочок гульнемо добренько з моєю старою, дамо собі втіху, а комусь — заробіток, ну а вам — щасливу думку, що ті гроші не викинуто на вітер. Та ви б самі не зуміли їх краще потратити.
Гіґінс (дістаючи гаманця й стаючи між Дулитлом і роялем). Ні, цього не збороти! Даймо йому десять. (Простягає сміттяреві дві банкноти).
Дулитл. Ні, батечку! У старої не стане духу проциндрити цілих десять фунтів — ба навіть я навряд чи посмію. Десять фунтів — це великі гроші, я через них ще зроблюся розважливим, а тоді вже — прощавай, щастя! Ви дайте мені, батечку, що я прошу: ані на пенні більше й ані на пенні менше.
Пікерінґ. А чом ви не оженитеся на тій вашій старенькій? Я більше схиляюся до тієї лінії, щоб заохочувати саме таку неморальність.
Дулитл. А ви скажіть їй це, батечку, скажіть-но їй! Я ж не проти. Бо саме я страждаю від цього. Не маю я ніякої влади над нею. Мушу всіляко піддобрятися до неї. Засипати її подарунками. Купувати їй якісь гріховидні вдяганки. Я — раб у тієї жінки, батечку, і тільки через те, що не доводжуся їй законним мужем. І вона це добре знає. Хто б змусив її вийти за мене! Ось вам моя порада, батечку: женіться на Елайзі, поки вона молоденька й не знає ще, що й до чого. Зараз не женитеся — пошкодуєте згодом. А женитеся, то вона шкодуватиме згодом, але хай краще вона шкодує, ніж ви, бо ж ви чоловік, а вона просто жінка і все’дно не тямить, що то за штука — щастя!
Гіґінс. Пікерінґу! Якщо ми ще хоч хвилину послухаємо цього чолов’ягу, то в нас із вами не лишиться аніяких переконань. (До Дулитла). Здається, ви сказали «п’ять фунтів»?
Дулитл. Красно дякую вам, батечку.
Гіґінс. Ви певні, що не візьмете десятки?
Дулитл. Не зараз. Іншим разом, батечку.
Гіґінс (вручаючи йому п’ ятифунтову банкноту). Прошу!
Дулитл. Дякую вам, батечку! Бувайте здорові! (Квапливо рушає до дверей, аби вислизнути зі своєю здобиччю. Але на порозі стикається віч-на-віч із витонченою та вишукано-чистою молодою японською пані в простому бавовняному блакитному кімоно, вигадливо всипаному маленькими білими жасминовими квіточками. Поруч неї — місіс Пірс. Сміттяр чемно ступає вбік і вибачається). Перепрошую, панночко!
Японська пані. Та ну! Чи ж ви не впізнаєте своєї рідної дочки?
Дулитл, Гіґінс, Пікерінґ (вигукуючи одночасно). Свят-свят! Це Елайза! Що це? Ну і ну! Господи!
Лайза. Дурний у мене вигляд?
Гіґінс. Дурний?
Місіс Пірс (із порога). Ну ж бо, містере Гіґінсе, прошу вас, не кажіть нічого такого, щоб дівчина запишалась собою.
Гіґінс (усвідомивши). О! Ваша правда, місіс Пірс. (До Елайзи). Таки збіса дурний вигляд!
Місіс Пірс. Прошу вас, пане!
Гіґінс (виправляючись). Я хотів сказати: вкрай дурний вигляд.
Лайза. Треба ще надягти мого капелюшка — з ним буде вигляд хоч куди. (Бере свого капелюшка, надягає на голову і йде через кімнату до каміна, величаючись, ніби модниця).
Гіґінс. Нова мода, клянусь святим Георгієм! А мало б виглядати жахливо!
Дулитл (з отецькою гордістю). Ну, я б ніколи не подумав, що вона так легко відмиється і стане така гарненька, батечку. Вона робить мені честь, правда ж?
Лайза. А, тут легко відмитися, скажу я вам. Гаряча й холодна вода в крані, набирай собі скільки хочеш, тієї чи тієї. І пухнасті рушники, й вішалка під ними така гаряча, що пальці попечеш. М’якенькі щітки, щоб відмивати бруд з тіла, і ціла миска мила, духмяного, мов первоцвіти. Тепер я знаю, чому панії такі чистенькі. Вони купаються залюбки! Знали б вони, як то митися таким, як оце я!